Втрата “ руськості ” стала набуттям “ українськості ”. Опертя на народну основу було єдиною можливістю втримати національну ідентичність в умовах , коли стара еліта швидко асимілювалася . Цей вибір мав іншу дуже вигідну сторону : мова , народна творчість й історична традиція українського народу відрізнялися від аналогічних якросійських , так і польських національних ідентичностей .. Таким чином , українські діячі одержали ефективний засіб ідентичності , що відмежовував їхню націю одночасно від двох найближчих сусідів . Нову формулу української нації висловили діячі Кирило-Мефодіївського товариства , які протиставляли демократичність українського народу російському деспотизму й польскому аристократизму . Таке формулювання символізувало кінець “ личинкового періоду ” у розвитку українського національного відродження . Воно більше не могло розвиватися у чужих тілах польської і російської націй , ані в перестарілій формулі “ руськості ”.
На протязі перших п ’ яти десятиліть XIX ст . у підросійській й підавстрійській частині українських земель виникла нова концепція української національної ідентичності . Поки що вона мала тільки силуінтелектуальної формули . Нічого не передвіщувало , що вона набуде якого-небудь більшого політичного значення . Швидше навпаки – серед усіх існуючих на той час рецептів політичної перебудови Східної Європи вона , здавалося , мала найменше шансів . І лише під впливам поступового , але неупинного занепаду старого режиму , вона виплила на поверхню як реальна можливість .