звичайно, стоїть потреба створення ефективної економіки. Але необхідною передумовою для економічних реформ, як, зрештою, і політичних перетворень є наявність національної волі як серед еліти, так і серед посполитих. Рівень національної однозгідності населення є важливим мірилом готовності пост-тоталітарних держав і до радикальних змін: чим більш однорідне населення, тим легше досягти консензусу при вирішенні конфліктів, які неминучі при проведенні глибоких змін у суспільстві. Не випадково три пост-комуністичні держави, які виявилися найбільш успішними в економічному реформуванні – Чехія, Польща й Угорщина – є найбільш однорідними за своїм етнонаціональним складом. Для України, де значна частина російськомовного населення є носієм“ радянської” ідентичності, ця проблема набирає особливо драматичного виміру. Завдання українських реформаторів були б набагато легшими, якщо б сучасна України становила територію між Львовом і Києвом – найбільш однорідний, найбільш свідомий та найбільш соціально умиротворений регіон. Але втрата зрусифікованої Східної України з її величезним промисловим і людським потенціалом є крок, на який не наважиться жоден український політик.
У кінцевому рахунку державні інтереси беруть верх. Тому сучасний український естаблішмент надає перевагу ліберальній моделі політичної нації. З одного боку, це було результатом свідомого вибору, зробленого українською політичної еліти. На загал вважається, що етнічна концепція у новопосталих державах перемагає у тих випадках, коли до влади приходить опозиційна культурницька елтіа. Натомість стара адміністративна еліта, яка що вона зберігає свої владу, надає перевагу політичній концепції побудови України. Специфікою новітньої української ї історії є е те, що політична концепція була спочатку вироблена дисиденським й опозиційним рухом, а вже згодом, після розвалу СРСР її перейняла адміністративна еліта. Це робить позиції цієї концепції особливо сильними. Головні групи, які прагнуть“ етнолізувати” національне питання – це українські крайні націоналісти та політична еліта Росії. Однак обидві групи – принаймні досі – не мають вирішального впливу на українську ситуацію.
Дискусії над українською ситуацією нагадують суперечки оптимістів з песимістами навколо того, чи склянка наполовину повна чи наполовина порожня. Тон і загальна оцінка часто залежить від того, чи дискутант цю ситуаціюоцінює зсередини чи ззовні, і яку часову перспективу він собі вибирає. Назагал, щодо України легше бути оптимістом, чим далі перебуваєш від неї і чим більше часове мірило до неї застосовуєш. Але мінімальний рівень оптимізму виводиться з факту, що це є принаймні українська“ склянка” і що внутрішньо вона є досить стійка.
Сучасну Україну не можливо зрозуміти інакше, як крихку, але на загал стабільну рівновагу різних суспільних і політичних груп, реґіональних інтересів і зовнішніх