надбання Радянського Союзу, підкресливши нетодорканість усіх європейських кордонів. Однак зворотньою стороною гельсінського процесу було поширення на всіх учасників конференції( 35 країн включно з СРСР) зобов’ язано щодо дотримання основних прав людини. Виконання гельсінських умов передбачало створення постійних органів контролю за дотриманням цих прав у внутрішній політиці кожної з підписаної країн.
Гельсінські угоди створили умови для нової діяльності дисидентського руху – громадського контролю за їхнім дотриманням в СРСР. Джерелом натхнення для підрадянських дисидентів стало присудження у жовтні 1975 р. Андрієві Сахарову Нобелівської премії миру. Цього ж місяця Французька комуністична партія приєдналася до компартії на Заході щодо визволення Леоніда Плюща, і в січні 1979 р. йому було дозволено виїхати з Радянського Союзу. Це показувало, що радянськавлада була чутливою на західну критику щодо порушуння прав людини в СРСР.
Виходячи з цього, 12 травня 1976 р. одиннадцять дисидентів проголосили створення у Москві громадської групи для контролю за виконанням гельсінських угод. У Києві промотором створення подібної групи виступив Микола Руденко, який підтримував безпосередні зв’ язки з московськими дисидентами. Крім цього, в українських дисидентів був свій власний досвід подібної діяльності, пов’ язаний зі створенням у грудні 1971 р. громадського комітету захисту Ніни Строкатої-Караванської.
9 листопада 1976 р. Микола Руденко, Олесь Бердник, Левко Лук’ яненко, Іван Кандиба, Ніна Строката-Караванська, Оксана Мешко, Микола Матусевич, Мирослав Маринович, Олексій Тихий проголосили створення Української групи сприяння виконання Гельсінських угод. Двома днями пізніше лідер групи Микола Руденко заявив про згоду колишнього генерал-майора радянської армії, українця за походженням Петра Григоренка стати представником української групи у Москві. Це дало змогу членам цієї групи мати важливу позицію у центрі підрадянського дисидентського руху у місті, де було дипломатичне представництво західних країн( у Києві, столиці держави-члена ООН, такого представництва не було). Утворення Української гельсінської групи таким чином вперше за весь післявоєнний час дозволило вивести українську справу за межі міжнародної ізоляції. Важливим було й те, що її діяльність спричинилася до появи безпрецедентної заяви російських дисидентів про Україну – заяви, яка визнавала обмеження політичних прав українського народу. Стосунки між московською й київською групами становили якби зразкову модель відносин між Росією й Україною у випадку, якщо б Радянський Союз зазнав краху. За зразком цих стосунків гельсінські групи були утворені у Литві( листопад 1976 р.), Грузії( січень 1977 р.) та Вірменії( квітень 1977 р.).
Гельсінські групи не були таким уже поширеним явищем серед країн соціалістичного табору. У Радянському Союзі їх було 5. Поза його межами вони існували лише у Польщі