Характер звинувачень, які висувалися проти Шелеста, недвозначно показував, якою хоче бачити Москва політику нового українського керівництва. Основною метою цієї політики було зупинити, і, якщо можливо, повернути назад, ті суспільні процеси, які привели до відродження громадського і культурного життя в Україні у 1960-х роках. Тому репресії були спрямовані не лише проти дисидентів, але й проти тих офіційних осіб, які витворили атмосферу українського патріотизму.
Прихід нового секретаря ЦК КПУ Володимира Щербицького на місце Шелеста поклав початок масовим“ чисткам” в державному і партійному апараті. У першій половині 1970-х була усунена від влади партійна республіканська еліта, пов’ язана з Шелестом. Найбільш далекосяжною зміною стало обрання у жовтні 1972 р. секретарем ЦК КПУ з питань ідеології Валентина Маланчука. Разом з новопризначеним у липні 1970 р. головою КДБ Віталієм Федорчуком Маланчук був основним натхненником й організатором“ великого погрому” в Україні 1970-х рр.
Офіційній владі йшлося про ідеологічний й моральний ефект переслідувань. Жертвам репресій давали можливість зберегти свою волю при умові їхнього“ покаяння” і подальшої співпраці з режимом. Вперше цей засіб був застосований проти символічної фігури шістидесятників – Івана Дзюби. Після 18-місячного ув’ язнення( 3 квітня 1977 р.) він підписав нового листа з визнанням своїх помилок і проханням до Президії Верховної Ради Української РСР про помилування. Подібна практика примусового“ покаяння” у 1972-1979 рр. була застосована проти внучки Івана Франка Зіновії Франко, письменників Євгена Гуцало та Бориса Харчука, перекладача Григорія Кочура, історика Михайла Брайчевського та ін.
“ Приборкання непокірних” справляло величезний деморалізуючий вплив на все суспільство – воно створювало враження безсмисленності й непотрібності будь-якого спротиву радянському режимові й посилювало конформістські настрої. Якщо таких ламали, то що було говорити про пересічних людей!
Одним із основних напрямків політики Щербицького була мовна русифікація України. Вживання російської мови стало ознакою політичної лояльності до режиму. Показово, що у своїх публічних виступах сам Щербицький відмовився від української мови, перейшовши майже виключно на російську. Після усунення Шелеста й міністра освіти Даденкова безперешкодно проводився процес русифікації середніх шкіл. Для переведення школи на російську мову викладання достатньо було заяви лише декількох батьків. Для“ поглибленого” вивчення російської мови і літератури класи розбивалися на менші групи, заняття в яких провадилися окремо – тоді як українська мова і література таких привілеїв не мала, і уроки з цих предметів нерідко проходили у переповнених класах. Справа доходила до курйозів: в