надто непереконуючим поясненням, рівозначним уникненню відповідальності з боку українського та польського військово-політичного проводів. З іншого боку, якщо прийняти досить правдоподібну тезу про те, що“ волинська різня” була заініційована УПА, залишається неясним, чи вона з самого початку передбачало масштабний кровавий хараткер цієї акції. Не можна забувати, що саме у цей час український націоналістичний рух переживав внутрішню еволюцію, одним з головних напрямків якої ставало принятття ідеї про створення спільного фронту поневолених народів. Як виникає зі спогадів та пізніших заяв учасників цього руху, принаймні частина проводу УПА ставила під сумнів доцільність“ братовбивчої боротьби” з поляками на Волині і визнавали її як безперечну помилку 21. Цілком можливо, що УПА трактувало терор не як самоціль, а як радше засіб психологічного тиску. Але в складних умовах літа 1943 р. ситуація дуже швидко вийшла з під її контролю. Існує припущення, що масового характеру цьому теророві надали не повстанці, а місцеве українське селянство, для якого головним мотивом участі в антипольських акціях була захоплення і розподіл польських земель 22.
Кількість жертв з обох сторін можна встановити дуже приблизно. У 1980-х у Польщі зроблено спроби задокументувати усі випадки антипольського терору, але вже сам факт, що їх ініціаторами виступили т. зв. кресові товариства та організації вояків колишньої АК, сильно підважує достовірність зібраних фактів. З українського боку донедавно ніхто не займався збиранням такого матеріалу, оскільки у Радянському Союзі ця тема була заборонена. У виданнях еміґраційних польських товариствфігурує неправдоподібно завищена кількість польських жертв – 400-600 тис. чол. Професійні польські історики оцінюють кількість жертв з польської сторони від 60 до 100 тис. чол.( з них бл. 50 тис. припадає на Волинь), а з української – приблизно у три рази менше. Українські історики не готові зараз представити свої узагальнюючі дані.
Одне залишається певним: самих сил та інтенцій українського та польського підпілля для розв’ язання масштабного конфлікту було замало, якщо б до цього не було готове пройняте націоналістичними настроями і здеморалізоване війною місцеве суспільство. Зображення української сторони виключно як“ різунів”, а польської – як жертви, не відповідає правді. Це була кривава сутичка двох націоналізмів з довгим списком взаїмної кривди і взаїмної ненависті. Ні одна сторона у цьому конфлікті не була ані цілковито права, ані повністю винна. Гірка правда полягає у тому, що нерідко ті, хто були різунами в одному випадку, ставали жертвами в іншому.
21 Прокоп М. П’ ятдесят років УГВР // Сучасність. 1994. № 10. С. 57; Шумук Д. За східним обрієм. Париж; Балтімор, 1974. 22 Olszański A. O. Konflikt polsko-ukraiński 1943-1947 // Więż. 1991. N 11-12. S. 220-222.