історичним міфом. Він не стільки роз’ яснює, скільки затемнює справу, заміняючи аналіз конкретних умов загальними наліпками.
Колаборація з окупаційним режимом мала різні виміри і не обов’ язково означала солідарність з ідеологією та практикою фашизму. Одні колабораціоністи робили це ради кар’ єристських міркувань чи жадоби багатства, інші ж – просто заради врятування свого життя, ще інші – ради досягнення своїх власних політичних цілей. Оскільки українські націоналісти в окремих моментах свідомо наслідували німецький нацизм, то виникає враження, що їхня колаборація з окупаційним режимом випливала власне з ідеологічних причин. Але насправді ситуація була набагато складнішою. Перш за все, орієнтація українського націоналістичного руху на Німеччину бере початок ще з тих часів, коли нацизму і фашизму навіть не існувало. З іншого боку, в українському випадку з німцями співпрацювали майже усі українські політичні угрупування, у т. ч. – і ті, що були суперниками ОУН. Це доказує, що в українському випадку ідеологічні мотиви не посідали домінантного місця. Джон Армстронґ – історик, який зробив чи ненайбільше для теоретичного осмислення і класифікації різних типів колаборації у Східній Європі під час світової війни – прийшов до висновку, щоукраїнський колабораціонізм є власне найбільш чітко вираженим прикладом переважання національних мотивів 8.
Українські націоналісти вважали головними ворогами Радянський Союз і Польщу( хоча ради справедливості варто сказати, що ніхто з них не ставив Польщу на один рівень з СРСР – їй відведилося скромніше місце“ ворога № 2”). Оскільки і СРСР, і Польща були ворогами фашистської Німеччини, то це автоматично зводило український націоналістичний рух до стану потенційного союзника Берліна. Але від цієї теоретичної формули до реальної співпраці було дуже далеко.“ Честі” називатися німецькими союзниками у Центральній і Східній Європі удостоїлися лише Румунія й Угорщина. У всіх інших випадках німці для своєї користі експлуатували почуття національних меншостей, які у довоєнний час зазнавали гніту від панівних націй – словаків, хорватів, західних українців і західних білорусів. Але статус цих національних груп“ нового європейського порядку” був різним – у словацькому і хорватському випадку гітлерівці дозволили на створення залежних від Берліну держав. Натомість після літа 1941 р. Гітлер і слухати не хотів про створення східнослов’ янських держав та національних армій. Тому стосунки українських націоналістів з нацистським режимом укладалися дуже нелегко і коливалася від надій на союзництво літом-осінню 1941 до оголошення літом Німеччини“ ворогом № 3” та повернення до обмеженої колаборації у 1944-1945 рр., у міру того, як СРСР знову перебрав контроль над Україною.
8 Armstrong J. A. Collaborationism in World War II: The Integral Nationalist Variant in Eastern Europe // Journal of Modern History. Vol. 40. № 3( September 1968). P. 398.