різкому збільшенні кількості колгоспників. Вона здебільша турбувалася про зміцненням захисту своїх західних кордонів. Найважливішим для радянського режиму було встановлення контролю над потенційно ворожим йому суспільством.
Ця мета досягалася у першу чергу репресіями. Головними жертвами радянських репресій у 1939-1941 рр. стали колишні державні урядовці, офіцери, поміщики, військові осадники, найвідоміші громадсько-політичні лідери та члени націоналістичного підпілля. На загал, жертвами репресій – депортацій, ув’ язнень, розстрілів – за час радянської окупації 1939-1941 рр. став майже кожний десятий житель Західної Украни. Американський історик Ян Ґросс зробив приблизні підрахунки жертв серед мирного населення у німецькій і радянській зоні окупації колишньої польської держави. Підрахунки депортованих, ув’ язнених у концтабори та вбитих колишніх громадян Речі Посполитої за вказаний проміжок часувиявили, що радянська влада замордувала у 3-4 рази більше людей, ніж нацисти, при чому на території, удвічі меншій, ніжзона німецької окупації. Ці цифри дають найкраще уявлення про справжній характер радянського тоталітарного режиму як безпрецедентного розтратника людського матеріалу і держави-вбивці 1.
В умовах радянської окупації припинили свою діяльність політичні партії. ОУН вдалася до окремих пропаґандистських і терористичних акцій( поширення антирадянських листівок, вбивство партійних функціонерів і т. д.). Генеральною лінією, однак, залишалося утримання від активних широкомасштабних дій і розбудова підпільної сітки. Подібної тактики дотримувалося і польське підпілля. Каральним радянським органам час від часу вдавалося добитися інформації про сітку ОУН та провадити арешти і ліквідацію її членів. У 1941 р. у Львові відбувся великий процес над 59-а членами ОУН. Але репресії не зачепили основного складу організації, готової уявнити себе у вирішальний момент – початок німецької агресії проти СРСР.
Значна частина політичних діячів та інтеліґенції врятувалася втечею до німецької зони окупації. Позицію тих, хто залишився, найкраще передав композитор Станіслав Людкевич:“ Нас визволили, і нема на те ради”. Ступінь колаборації з радянським режимом була різною. Для багатьох це була просто можливість вижити.“ Українізація” міського життя відкривала перед багатьма українськими інтеліґентами можливість одержати місце праці у навчальних і наукових установах, новоутворених творчих спілках і т. д. Деякі з них, як акад. Кирило Студинський, голова Народних Зборів, були особливо приласкані режимом і відігравали роль старорежимної інтеліґенції, що успішно“ перековується”. Ця благодать поширювалася не тільки на українців: так, у серпні-вересні 1940 р. до Москви була запрошена група польських професорів, що мало продемонструвати позитивну настанову радянської влади до польських