італійського фашизму( аж до переймання ідей та певних зовнішніх ознак, як от форм привітання). З другого боку, деякі провідні ідеологи міжвоєнного українського націоналізму( Євген Онацький, Микола Сціборський) застерігали своїх земляків від копіювання німецького націоналізму, підкреслюючи його антихристянський характер. На їхню думку, найкращим зразком для наслідування був італійський фашизм.
Тому, визнаючи фашистський( до певної міри) характер міжвоєнного українського націоналізму, можна і треба говорити про його національну особливість. На відміну від нацистської ідеології, ідеологія українського міжвоєнного націоналістичного руху не засновувалася на расовій теорії і теорії вибраного народу. Нотки антисемітизму відчутні у заявах і писаннях українських націоналістів, але цей антисемітизм ніколи не набирав програмного характеру. Тому співпраця ОУН з фашистською Німеччиною у більшості випадків не мала характеру ідеологічної, а підпорядковувалася прагматичним інтересам, наскільки це відповідало головній меті українських націоналістів – утворенню самостійної української держави.
Міжвоєнний період не був цілковито програним для української демократії. Вона зазнала фізичної поразки від своїх крайньо лівих і правих супротивників. В інтелектуальному відношенні цей період був цікавим завдяки зародженню її нових концепцій. У цьому відношенні найбільше значення мала ідеологія Вячеслава Липинського. Липинський був одним з перших європейських політичних мислителів, який добачив тоталітарну близкість комунізму і фашизму( це порівняння стало широко розповсюдженим у західній політології щойно після закінчення другої світової війни). В українському політичному житті він був гострим і непримиренним критиком як комуністів, так і послідовників Донцова. Не менше дісталося від нього україським соціалістам і демократам, яких він обтяжував відповідальністю за поразку визвольних змагань. Його критика виводилася з його консервативно-монархічного світогляду. Але не це визначило вплив Липинського на дальший розвиток української демократичної думки. Головним була його критика“ смертельної однобічності нації”, коли весь її політичний спектр представляли ліві або праві революціонери. Він був активним пропагатором ідеї політичного плюралізму, що є підставовим елементом ліберальної демократії. У країнах західної політичної культури ця ідея є самозрозумілою. Не так було, однак, в українській політичній думці, яка розвивалася у традиції народницького чи націоналістичного монізму – погляду на український народ як на інтегроване суспільство, що не допускав різноманітності політичних напрямів і соціальних верств 48.
Син заможного польського землевласника з Правобережної України, Липинський свідомо навернувся на українство згідно з його концепцією нації як цілості, що заснована на
48 Лисяк-Рудницький І. Історичні есе. Т. 2. С. 165-166.