Нариcи з історії України: формування української модерної нації Narys_istorii_Ukrainy (1)

“Березнева лихоманка” селянства змусила Сталіна на деякий час навіть пригальмувати темпи колективізації. 2 березня 1930 р. у газеті “Правда” появилася його стаття “Запаморочення від успіхів”. У ній він виступив із засудженням “перегинів” у проведенні колективізації, але переклав вину за це на місцеву владу. Після виходу статті селянам дозволили покидати колгоспи. Вихід з колгоспів став масовим явищем. Знову ж таки, найбільшу частку (понад 50%) “відступників” дали Україна і Північний Кавказ. Але вже у вересні 1930 р. відновився наступ на селян-одноосібників. Проти тих, хто очолював вихід із колгоспів, був застосований терор. У результаті було колективізовано до кінця 1932 р. в УРСР майже 70% селянських господарств, що володіли 80% посівних площ. Утворення колгоспів внесло хаос і дезорганізацію у сільське виробництво. До загального неладу додалася посуха, що у 1931 р. охопила степові райони. Але не вона була причиною голоду: у 1934 р. трапилася інша посуха, яка мала більш спустошливий характер. Однак голоду у 1934 р. не було. Він припав на 1932-1933 р., й безпосередньо його викликала зловмисна воля партійного керівництва. У результаті загальної дезорганізації сільського виробництва висилення із села найпродуктивнішої частини виробників та селянського опору колективізації колгоспи не могли виконувати покладених на них планових поставок зерна державі. Але більшовицьке керівництво вимагало українського збіжжя за будь-яку ціну. У 1931 р. для вилучення зерна у селян в села вислали війська і міліцію. Унаслідок реквізицій з республіки було забрано не лише урожай, алеймайже половину (45%) посівного зерна. Українські керівники намагалися виправити становище, відправляючи в окремі райони продовольство. Дехто з них зверталися безпосередньо до Сталіна з проханням дозволити виділення зерна для голодуючих. Але ці звернення не принесли результату, а лише посилили недовіру Москви до республіканського керівництва. У січні 1933 р. в Україну з Москви був посланий Павло Постишев. Він зайняв посаду другого секретаря КП(б)У і водночас став головою столичної – харківської – партійної організації. Першого секретаря КП(б)У Станіслава Косіора, який перебував на цьому пості після від’їзду Кагановича у 1928 р., відтиснули на другий план. Постишев відверто іґнорував Косіора та хизувався тим, що відповідає тільки перед Сталіним і звітується особисто лише йому. Разом з Постишевим в Україну прибуло 3000 партійних робітників з Росії. Постишев і голова республіканського ДПУ Всеволод Балицький, якого призначили головою республіканського ДПУ. Постишев і Балицький стали головними виконавцями “великої чистки” української державної і партійної еліти, звинуваченої у терпимості до “національного

Нариcи з історії України: формування української модерної нації Narys_istorii_Ukrainy (1) | Page 131