Нариcи з історії України: формування української модерної нації Narys_istorii_Ukrainy (1) | Page 130

аж 15 таких організацій, членство в яких становило нібито декілька тисяч чоловік. Репресії
охопили всі верстви інтеліґенції, деякі з них (духовенство УАПЦ, вчені-філологи й історики,
письменники, кобзарі, члени марксистських шкіл в суспільних науках) були винищені майже
поголовно. В інших групах репресії проводилися вибірково, але ніде процент жертв не був
низьким. За приблизними підрахунками в УРСР у 1930-і роки було ліквідовано бл. 80% творчої
інтеліґенції. У знак протесту проти репресій 13 травня Микола Хвильовий, а 7 липня 1933 р.
Микола Скрипник покінчили життя самогубством. Смерть Хвильового і Скрипника послужила
трагічним символом кінця українізації.
Найтяжчим злочином більшовицького керівництва супроти українського народу було
влаштування голодомору 1932-1933 років. Віддаленою причиною голоду були завищені,
нереальні цілі, яке радянське керівництво намагалося досягнути за час першої п’ятирічки (1928-
1932). Виконання плану потребувало величезних капіталовкладень, і головним джерелом
одержання необхідних коштів став продаж за кордон зерна. Однак уже взимку 1927-1928 років
у СРСР вибухнула хлібозаготівельна криза. Вилучити необхідну кількість зерна у селянина
можна було лише силою. Тому листопадовий (1929 р.) пленум ЦК ВКП(б) прийняв курс на
здійснення суцільної колективізації. Україна, як основний постачальник зерна на ринок,
займала у цих планах особливе місце: вона мала стати прикладом того, як організовувати
великомасштабне колективне господарство. Тут колективізацію планувалося закінчити до осені
1930 р., тоді як на решту територіях – щонайпізніше навесні 1932 р.
Одним із головних напрямків колективізації стала “ліквідація куркулів як класу”.
“Куркулів” розстрілювали, ув’язнювали або ж виселяли з села, часто – у Сибір або ж Казахстан.
До 1932 р. в Україні таким чином було ліквідовано 200 тис. селянських господарств.
“Декуркулізація” мала на меті перш за все позбавити селянство його природнього керівництва,
яке могло організувати спротив насильницькій колективізації. В Україні та на Північному
Кавказі (в т.ч. на Кубані), де традиції індивідуального сільського господарства булиміцними,
колективізація наштовхнулася на винятково сильний опір. Селяни відмовлялися йти в колгоспи,
нищили майно, яке підлягало колективізації, забирали з колгоспів своє зерно і худобу, били
місцеву адміністрацію і т.п. Нерідко бунти переростали у відкриті збройні повстання, що
охоплювали цілі райони. Пік повстанського руху припав на перші три місяці 1930 р. У деяких
місцевостях України і Північного Кавказу проти повсталих була задіяна навіть реґулярна армія.
Загальна кількість повстанців в Україні у 1930 р., за даними ДПУ складала бл. 1 млн. чол. В
окремих місцевостях спротив проходив під гаслами: “Геть Радянську владу, хай живе
самостійна Україна!” 29
29
Васильєв В., Віола Л. Колективізація і селянський опір на Україні (листопад 1929 – березень 1930 рр.). Вінниця,
1997. С. 92.