міграції сільського населення частка українців зросла між 1923 і 1933 роками з 38 % до 50 % у Харкові, з 7 % до 31 % у Луганську, з 16 % до 48 % у Дніпропетровську, з 28 % до 56 % у Запоріжжі. Вперше в українській історії українці становили більше половини( 55 % у 1926 р.) робітничого класу.
Хоча“ українізація” і вдовольнялася статусом офіційної лінії, її протікання не було зовсім гладким. Центральне партійне керівництво намагалося надати їй характеру напівзаходів. Українців не поспішали допускати до найвищих урядових ланок. Наприкінці 1920-х років їхня частка серед членів Центрального комітету КП( б) У не перевищувала 25 %. Окрім короткотривалого( з грудня 1921 по квітень 1923 р.) перебування на посаді першого секретаря КП( б) У Дмитра Мануїльського, українці не призначалися на найвищу посаду у республіканській партійній ієрархії. На всесоюзних з’ їздах і конференціях українські комуністи нерідко ставали об’ єктами атак з боку російських більшовиків за їх ніби-то“ насильну” українізацію російського пролетаріату в УРСР. Українізація мала скромні успіхи серед працівників вищої освіти, робітників Донбасу, військових керівників, чиновників всесоюзних наркоматів та комсомольської номенклатури. Високі показники впровадження української мови часто були фіктивними. Кампанійський характер українізації породив чимало антиукраїнських насмішок, серед яких однією із найвідоміших було питання:“ Це Ви говорите серйозно, чи поукраїнськи?”
Проголошений партією курс так і залишився б“ напівукраїнізацією”, якщо б стимули до нього надходили лише від державно-партійного апарату. Тому було б великим спрощенням й помилкою вважати українізацію одним лише результатом цілеспрямованих зусиль більшовицької партії. Вона була у першу чергу далеким відгомоном української революції. Показово, що найбільших успіхів українізація досягла у тих інституціях, родовід яких виводився ще з революційних часів і в яких партійний контроль відчувався найслабше – у“ Просвіті”, кооперативних організаціях, Всеукраїнській Академії Наук, Українській автокефальній православній церкві.
Бурхливий розвиток українізації уможливлювала ще й та обставина, що московське керівництво після смерті Леніна( січень 1924 р.) було зайнято боротьбою за владу і тому не могло ефективно втручатися в українські справи. Більшість партійного керівництва Україниу конфлікті між Сталіним і Троцьким стала на стороні першого. Антитроцькістській поставі республіканського керівництва сприяла та обставина, що на чолі української партії й уряду стояли безпосередні висуванці Сталіна, Каганович і Чубар. У той час Сталін схвально відкликався про українізацію, висловлюючи впевненість, що українські міста, недивлячись на перевагу в них російського елементу, будуть неминуче українізовані, як це сталося з Прагою, – котра до 1880-х рр. в основному розмовляли німецькою, а після – чеською мовою.