монографіях, присвячених історії української революції – працях Джона Решетара-молодшого 10 та Артура Адамса 11.
2. Недостатня відданість ідеї державності з боку революційних еліт, які творили лівоцентристські коаліції і перебували при владі від 1917 аж до 1920 рр., з декількамісячною перервою на час правління Скоропадського. Замість державницької ідеї вони пропонували народницький націоналізм або доктринерський соціалізм. З цим аргументом пов’ язані твердження про незрілу партійну систему і недосвідчене керівництво. Даний напрямок не має за собою серйозного монографічного дослідження. Найяскравіше і найчіткіше формулювання ці аргументи знайшли у статтях Івана Лисяка-Рудницького 12.
У цілому ж, історія української революції у сучасній західній історіографії не має чітко викристалізованої і переконливої концепції. Переважає чисто позитивістський, хоча й дуже старанний, виклад перебігу основних подій з невеликими коментарями й уникненням ширших узагальнень 13.
Треба, однак, віддати належне українській еміґраційній історіографії. Характер її аргументів відтворював загальну тональність тогочасних писань про революцію й громадянську війну, зокрема популярність соціально-історичних пояснень перемоги більшовиків. Згідно з таким підходом, вирішальним для кінцевого результату революції були питання політичної мобілізації мас й колективної дії. Український рух мав дуже слабкі позиції у місті; селянство не розуміло національних лозунгів, прагнучи у першу чергу наситити свою жадобу до землі; національна еліта була малочисельною і їй не вистачало досвіду державного будівництва. У цілому ж він був позбавлений соціальної інфрастуктури. Тяжко було будувати державу нації, яка перед 1917 р. не мала не те що власної буржуазії, але навіть власної школи! З цієї точки зору поразка української революції була якби визначена наперед, ще задовго до її початку. Більшовики виграли революцію тому, що демагогією зуміли перетягнути на свою сторону мільйонні робітничі і селянські маси і при їх підтримці утвердити свою диктатуру.
Такі погляди поширилися у західній історіографії у 1960-1970-х роках. Найсмішніше було те, що за своєю загальною тональністю вони відтворювали арґументи радянської історіографії. Єдина суттєва різниця полягала в тому, що, за твердженнямрадянських істориків, більшовики подолали своїх ворогів не демагогією й обманом, а“ єдино правильною і всеперемагаючою теорією марксизму і ленінізму”.
10 Reshetar John Jr. The Ukrainian Revolution, 1917-1920: A Study in Nationalism. Princeton, 1952. 11 Adams Arthur. Bolsheviks in Ukraine: The Second Campaign, 1918-1919. New Haven, 1963. 12 Див. Лисяк-Рудницький І. Четвертий Універсал та його ідеологічні попередники // Історичні есе. К., 1994. Т. 2. С. 1-
27; Українська революція з перспективи сорокаліття // Там cамо. С. 35-51; Вклад Галичини в українські визвольні змагання // Тамсамо. С. 53-61; Суспільно-політичний світогляд Володимира Винниченка у світлі його публіцистичних писань // Там само. С. 95-120. 13 Такий підхід найрельєфніше представлений у збірнику статей: The Ukraine, 1917-1921: A Study in Revolution / Ed.
by T. Hunczak. Cambridge, MA., 1977.