безпосередніх учасників революції. Перша група, представлена українськими соціалістами різних відтінків, вбачала головну причину поразки у низькій національній і політичній свідомості народних мас, що у критичні моменти не надали вирішальної підтримки українській революції. Характериним для цієї точки зору є слова учасника та історика української революції Ісака Мазепи:
“ Двохсотлітня московська неволя скалічила український народ: знищила його нормальну соціальну будову, підпорядкувала широкі українські маси культурним, господарським і політичним впливам російського суспільства, створила з українського народу сиру етнографічну масу несвідомих і неорганізованих робітників і селян” 8.
Друга еміґрантська група, що виводилася з консервативного табору, перекладала всю вину на українську революційну еліту. Цей табір представив першокласних істориків української революції в особі Вячеслава Липинського, Дмитра Дорошенка та Василя Кучабського 9. Керівники Центральної Ради і Директорії, твердила консервативна історіографія, допустилися цілого ряду смертельних помилок. Їхня вина полягала у соціалістичному експериментуванні, нерозумінні державних інтересів, свідомому відштовхуванні від управління державними справами фахових і досвідчених кадрів лише на тому ґрунті, що вони не були соціалістичними або за своїм походженням піднімалися вище селянства й інтеліґенції. Єдиним світлим моментом в українській революції було гетьмарування Павла Скоропадського. Але гетьманська держава впала під ударами української соціалістичної“ гайдамаччини”.
Спрощуючи з необхідності, можна ствердити, що основна суперечка велася навколо того, хто винуватий – народ чи еліта? У викладі фахових істориків аргументи обидвох сторін одержали більш рафінований характер. Їх можна підсумувати у такий спосіб:
1. Слаба соціальна база українського національного руху як результат неповної соціальної структури української нації( відсутність середнього класу і промислової буржуазії, слабкість міського елементу). Українські лідери змушені були апелювати до політично недорозвинутого селянства і т. д. З традиційної української історіографії ці аргументи перекочували у повоєнну західну. Їх можна надибати у двох найраніших англомовних
8 Мазепа І. Україна в огні й бурі революції 1917-1921. Т. 1. С. 7. 9 Дорошенко Д. Історія України 1917-1923 рр.: У 2 т. Т. 1. Доба Центральної Ради. Т. 2 Українська гетьманська
держава 1918 роки. Ужгород, 1930-1932; Липинський В. Листи до братів-хліборобів. Про ідею і організацію українського монархізму. Б. м. [ Відень ], 1926; Kutschabsky W. Die Westukraine im Kampfe mit Polen und dem Bolschewismus in den Jahren 1918-1923. Berlin, 1934.