ні навіть щирість, яку маємо до нашої дорогої батьківщини, не
могли нас примусити зробити щось противне християнській
нації»30. Крім того, він наполягав, аби Порта публічно
спростувала твердження росіян, буцімто він мав намір запро
вадити в Україні іслам.
Натомість Порта вбачала в українському питанні іншу,
прагматичнішу перспективу. Орлик давав шанс нарешті скори
статися з нагоди, що з’явилася ще за часів Хмельницького та
Дорошенка — відірвати багату і стратегічно важливу Україну
від таких небезпечних супротивників, як Польща та Росія.
Проте з Орликом справа стояла зовсім інакше, ніж 'із його
попередниками, оскільки Османська імперія перебувала в про
цесі докорінної зміни своєї зовнішньої прлітики. Протягом
60-х і 70-х років XVII ст. турки ще зберігали у Східній Європі
сильні позиції. Вони прагнулиг приєднати до своєї держави
підкорені християнські землі, прикладом чого було захоплен
ня Поділля 1672 р. Але на початку XVIII ст. імперія перейшла
до . оборони. Турецькі діячі тепер розглядали Україну радше як
буфер проти російської експансії, ніж як додаток до Османсь
кої імперії. Україна мала розміщуватися між імперією та її
ворогом, а не конче в самій імперії. Орлик, вихований у період
розквіту турецької експансії, не зміг осягнути цієї зміни
в політиці Порти й далі боявся поглинення імперією.
Крім того, турки розуміли роль України переважно як
статичну — землі, достатньо великої, аби слугувати бар’єром.
Орлик та його козаки мали виконувати немовби функцію
залоги, яка за невелику для турків ціну займатиме цей бастіон
і захищатиме його від російської експансії. Це пояснює, чому
п’ять великих візирів підряд послідовно підтримували
український план від 1710 до 1713 року — факт дивовижний,
оскільки це відбувалося в період постійного розпаду й хитань
у Порті та в її політиці. Знаючи позицію турків щодо українсь
кої проблеми, легше зрозуміти, чому питання Києва та Ліво
бережжя було для них таким недоречним і неважливим і чому
вони так легко його облишили.
Проте для Орлика така постава Порти була підозрілою.
Вона не брала до уваги, що гетьман та його уряд у вигнанні
прагнуть мати базу для життєздатної держави, яка могла б
існувати автономно, якщо не незалежно. На думку Орлика,
спустошене Правобережжя, без Києва, не відповідало такій
функції. Він дійшов висновку, що Порта і хан планують
поставити його та частину України в становище якщо й не
формальної, то реальної підлеглості, рабське щодо «невірних».
93