складність проблеми й спробувала розв’язати її через кілька
місяців, створивши так звану «Бендерську конституцію».
Варто відзначити деякі моменти цієї справи про громадські
та приватні інтереси. Коли старшина звинувачувала Мазепу
в зумисному об’єднанні своєї приватної скарбниці зі скарбни
цею Війська (на шкоду цій останній), то Войнаровський
відповідав, що в цьому не було нічого нового, бо так робили
майже всі гетьмани, в тому числі й Хмельницький13. Навіть
більше, полковники й сотники в своїх урядах повторювали цю
практику. Цікавою й промовистою була його заява з цього
приводу. Відповідаючи на твердження старшини, що в інтере
сах «громадського добра» слід використати багатства для
дальшої боротьби проти Москви, Мазепин небіж заявив, що
«громадські справи треба ставити вище від приватних тоді,
коли вони не валяться до грунту, а лишають надію на недале
ку поправу, та коли вони нищать цю надію, природніше
видається рятувати особу, життя, здоров’я й усе, що з ним
зв’язане»14. Певно, це було кредо не лише Мазепиного небо
жа, але й козацької старшини, яка не підтримала спроб
гетьмана захистити українські «права й привілеї» від царевих
зазіхань.
Дебати показали також, наскільки глибокими були супе
речності між Мазепою і старшиною. Критикуючи фінансову
практику гетьмана, козацькі урядовці з прикрістю згадували
його самодержавні методи і навіть стверджували, що «й мо
скалі, й гетьман наложили ярмо на Україну»15. Відповідаючи,
що йому дивно чути, як «освободителя батьківщини проголо
шують її гнобителем»16, Войнаровський зауважував, що його
дядько відчував до старшини не так огиду, як зневагу, нерідко
картаючи її членів за «їхню невчену мову та брутальні мане
ри». На запитання, чому вона не скаржилася цареві на гетьма
нові зловживання, старшина відповіла, що не хотіла руйнува
ти державного ладу, похмуро додавши, що цар «не вірив би
й янголові, якщо той доніс би про надужиття гетьмана»17.
Врешті справу виграв Войнаровський. Вочевидь, він був
розумніший і неперебірливіший у засобах, аніж його опо
ненти. Він підкупив свідків, пообіцявши їм частку багатства,
хоча й дуже малу, і дав зрозуміти шведському королеві, що
бажає й далі позичати йому гроші на вигідних умовах18.
(Восени 1709 р. Войнаровський позичив Карлові близько
40 тис. талерів, у березні 1710-Го — близько 100 тис., і в січні
1711 р.— близько 60 тис. рейхсталерів.) Загальна сума позики
Мазепи та Войнаровського шведському королеві перевищила
300 тис. рейхсталерів. Оскільки такі операції краще було
55