старшина висловлювала ще одне прохання: чи не зволить
король повідомити їй про всі плани покійного гетьмана щодо
України? Цього прохання Карл XII задовольнити не зміг, і це
ще раз показувало, як міцно тримав Мазепа свої думки при
собі.
Серед інших прохань і декларацій, порушила старшина
й питання про Мазепині багатства11. Вона пов’язувала це з
ширшими, політичними проблемами. Мовляв, якщо гетьмансьт
ка казна порожня, важко буде обрати нового гетьмана, бо як
він виконуватиме свої обов’язки й вестиме далі боротьбу
проти росіян, не маючи грошей — «нервів війни»? Звернувся
до короля й Войнаровський, заявивши, що він також бажає
вести боротьбу проти росіян, але не розуміє, чому її треба
фінансувати з особистих коштів його дядька. Так виникла
типова емігрантська сварка, в якій шляхетні фрази та наміри
переплелися з особистими мотивами й інтересами.
Карл XII не міг не зважати на суперечку хоча б тому, що
йшлося про величезні кошти. Хоча значна частина його
багатств була втрачена, Мазепі все ж таки вдалося привезти
з собою два великих і декілька менших мішків із золотими
монетами, два сідлових в’юки з діамантами й іншими само
цвітами, інкрустовану діамантами прикрасу вартістю 20 тис.
золоти** що колись належала турецькому султанові, кілька
оздоблейих самоцвітами мечів і списів, сотні соболевих хутер
і багато інших цінних речей. За приблизною оцінкою, все це
коштувало від 750 тис. до 1 мільйона шведських рейхстале-
рів12. Це дорівнювало майже одній чверті доходу шведської
корони 1699 р. й утроє перевищувало надходження за той
самий рік од найбагатшої заморської провінції Швеції —
Лівонії. Інша причина, чому король уплутався у цю справу,
полягала в тім, що перед Полтавою він уже позичив у Мазепи
60 тис. талерівг і сподівався позичити ще в того, хто володіти
ме скарбами. Очевидно, що він хотів мати кредитором
спільника. Тому він призначив комісію в складі всюдисущого
Станіслава Понятовського, радників Г. Г. фон Міллера,
Й. Г. фон Кохена та міністра фінансів Клінкеншера, які мали
вивчити справ