ці втрати, й узимку 1709 р. чисельність запорожців у Варниці
зросла приблизно до 4 тис. чоловік6.
Як і слід було очікувати, матеріальний і моральний стан
емігрантів був жалюгідний. Майже всі вони прибули до
Бендер, маючи лише той одяг, що на собі, та особисту зброю.
Вони змогли пережити дуже важкий початковий період лише
завдяки тому, що збірна спільнота купців — жиди, греки
й турки-яничари — надала їм кредцт під заставу небагатьох
уцілілих коштовностей. Багато запорожців продавали свою
зброю і наймалися чорноробами до місцевих поміщиків.
1710 р. цареві повідомляли, що «запорожців біля Бендер та
в Волоській землі з 4000. А козаки по турках і волохах пра
цюють, сіно косять і жнуть і що де хто заробить, те й ма
ють»7. У 1711 р. Карл XII, забажавши, аби козаки взяли
участь у поході проти росіян, мусив спочатку виділити їм
гроші на одяг і на викупівлю з^рої. Шведам велося трохи
краще, ніж козакам, а поляки ходили ще більш обдерті.
Серед загальних злиднів був один помітний виняток.
Передбачаючи найгірше, Мазепа зумів зібрати докупи й до
везти з собою крізь степи своє золото й самоцвіти. Але вони
були для нього в Бендерах невеликою втіхою. Від самого дня
приїзду гетьман не міг підвестися з постелі. Стало ясно, що
він скоро помре. Розлучившись із Карлом XII і генеральною
старшиною, Мазепа залишився в місті, в невеликому скромно
му помешканні. Довкола нього лежали мішки з золотом,
голову йому підпирали в’юки, напхані коштовним камінням,
а з ним був лише його небіж, і Мазепу мучила думка про те,
що станеться з цим багатством після його смерті. Для
українців, особливо для генеральної старшини, Мазепин стан
породжував два болючих питання: хто стане його наступни
ком і що буде ' з його скарбами.
Ці питання прикро поділили українських емігрантів. Мазе
па дав зрозуміти, що він хоче, аби його титул і багатство
успадкував небіж. Але Войнаровському ще не виповнилося
й тридцяти, і генеральна старшина вважала його надто моло
дим і недосвідченим. Тим часом недужий гетьман, помітивши,
що генеральна старшина перебралася до Ясс, звинуватив її
в поразництві й таємних намаганнях за допомогою молдавсь
кого господаря дістати в царя прощення. Наскільки напруже
ними стали стосунки між Мазепою та козацькою елітою,
засвідчує така розмова, що її описував Орлик: «...Войнаровсь-
кий за наказом його, Мазепи, не лише образив мене, але й на
життя моє важив, а я жалісно йому дорікав: «Чи така за
вірність мою нагорода?» Відказав він: «Якби ти мені не був
вірний, то також би загинув, як і Кочубей». І через те я зму
шений був від нього поїхати до Ясс»8.
До напруженості в емігрантському таборі спричинилися
ц запорожці. Багато з них вважали Мазепу винним у їхньому
52