висновки
висновки
Якщо розглядати діяльність мазепинців на широкому тлі, стає очевидним, що в багатьох аспектах вона чітко улягає в загальну модель повстань східноєвропейської знаті початку XVIII ст. Як і Ракоці, Кантемир, Паткуль та Лещинський у своїх країнах, Мазепа й Орлик очолювали боротьбу української еліти проти чужоземного абсолютизму— в даному разі того, що його Москва прагнула запровадити в Україні, їхній опір централізаторським реформам Петра І грунтувався на переконанні, що ті реформи порушують Переяславську угоду 1654 р., яка, за тлумаченням українців, гарантувала їм самоврядування. Оскільки то було століття, коли наступ на автономію країни на практиці означав обмеження політичних прав і привілеїв її еліти, бажання Мазепи, Орлика й старшини забезпечити свої інтереси тісно перепліталося з турботою про добробут і волю їхньої « коханої вітчизни, України ». Поєднання прагматичного й альтруїстичного типове для патріотизму знаті в XVII— XVIII ст. Той патріотизм мав набагато конкретнішу, можна навіть сказати, органічнішу підставу, ніж ідеалістичний націоналізм XIX та XX ст.
Як і патріотизм, сепаратизм також мав для мазепинців та їхніх ■сучасників дещо інше значення, ніж у новітні часи. Певна річ, кожен гетьман од Хмельницького до Мазепи, як і кожен модерний український націоналіст, бажав або й робив спробу вирвати Україну з-під влади Москви. Одначе якщо рушій цього сепаратизму— природне бажання народу опиратися чужинському пануванню й зберегти самоврядування— був той самий, мета, розуміння та раціональне обгрунтування в українських гетьманів і в українських націоналістів дуже
відрізнялися. Новітній український сепаратизм базувався на високому рівні національної свідомості й ставив за мету створення незалежної національної держави. Мазепинці не мислили такими модерними поняттями, як національна держава. Для них політичні відносини були головно стосунками між сувереном і знаттю, що панувала в певній країні. Хоча національно-етнічні міркування й мали місце, але вони вважалися другорядними, Як і інші тогочасні еліти, українську старшину турбувало передусім те, чи влада її суверена справедлива, тобто чи дотримує він зобов’ язань, які дав, приймаючи Україну під своє заступництво. Лише після того, як старшина дійшла висновку, що цар порушує первісні угоди, виникли сепаратистські спонуки. У тому контексті в о е и означали відмову від даного суверена й пошук більш задовільних відносин з іншим зверхником.
153