' W
ЧАСТИНА ТРЕТЯ
ПЕРЕХІДНИЙ ПЕРІОД
25 жовтня 1714 р. Карл XII вирушив у свій славнозвісний рейд через усю Європу. їдучи з карколомною швидкістю, інкогніто, він подолав відстань від турецької застави Пітешти до шведської фортеці в Штральзунді за неймовірно короткий час— тринадцять днів і чотири з половиною години. Драматичне повернення короля на батьківщину викликало в Європі сенсацію. Але в Бендерах його від’ їзд, хоча він і не був несподіваним, поставив українських і польських емігрантів у скрутне становище. Що вони мали тепер робити, куди йти?
Саме тоді, коли шведи готувалися до від’ їзду, деякі з мазёпинців на чолі з Горленком, Максимовичем і Ломиковським
вирішили, що настав час капітулювати. За посередництва Єрусалимського патріарха ця група, чисельністю близько тридцяти старшин, одержала від Петра І дозвіл повернутися
в Україну 1. Але якщо поворотці гадали, що дозвіл повернутися означає кінець царевого гніву, то вони прикро помилялися. Невдовзі після прибуття в Гетьманщину колишні емігранти були схоплені, відпроваджені до Москви на довгі допити й усі до одного засуджені: на довічне заслання.
Для кількох тисяч запорожців у Бендерах питання про дозвіл повернутися в Україну не поставало. Хоч би як їм не подобалася ця перспектива, вони не мали іншого вибору, як повернутися на новозасновану Січ в Олешках. А оскільки нова Січ була на татарській території, вони мусили прийняти— тимчасово, як утішав їх Орлик,— ханову зверхність. Що вибере Орлик, з, огляду на його велику довіру до шведського короля й зобов’ язання перед ним, не важко було передбачити: разом зі своєю великою родиною та десятком старшин, найвизначнішими серед яких були його швагер Григор Герцик, Федір Мирович і Федір Нахимовський, він поїхав за Карлом до Ш веції2. Нарешті, був один мазепинець, який
108.