Епілог
бачили в « Історії русів » важливий історичний інструм енту боротьбі за лібералізацію самодержавного режиму.
Важко, а то й неможливо зрозуміти також головні історичні аргументи « Історії русів » поза імперським контекстом. Автор заявляв претензії на фундамент історичної ідентичності імперії— саму назву і спадщину Русі. Він не просто називав козаків руським народом, а й викладав історію своєї батьківщини( у назві твору— Малої Росії) яко частину загальноросійської історії. Такий підхід було заявлено в передмові до « Історії русів », відповідна течія домінувала в українській історіографії все XIX століття. її представники, від Дмитра Бантиша-Каменського до Миколи Маркевича і Миколи Костомарова, намагалися вписати історію України в загальноросійський контекст. Відкидаючи назву « Україна » та наголошуючи руське походження і першість козаків, анонімний автор намагався покінчити з тим, що Малоросію підпорядковують Великороси. Він озвучував від імені своєї нації заявку на києво-руську історію і підкреслював, що назву Русь та руську історію у козаків украли— цим він не підривав імперський наратив, а перегравав його з метою поставити свій народ у центрі імперського міфу.
Отже, козацька Русь на сторінках « Історії русів » переважає Великоросію в історичному плані; мало того, вона більш російська, ніж самі росіяни. Ця думка працювала на політичну і соціальну програму спадкової старш инської еліти і відповідала домінантному курсу в російській історичній уяві того періоду: Київ і Наддніпрянщину уявляли колискою російської держави і нації, а жителів цього регіону вважали єдиним справжнім прикладом російськості, не зіпсованим часом та іноземним впливом. Те, що українські козаки в « Історії русів »— це справжні руси, або росіяни, спантеличувало наступні покоління читачів, які жили в епоху ексклюзивістських національних ідентичностей і мусили якось узгодж увати руську термінологію автора зі словами про осібний характер козацької нації.
Через свою амбівалентність « Історія русів » стала стартовою точкою багатьох історіографічних екскурсів, які приводили до різних національних наративів. Вона добре працювала і в імперському( загальноросійському та малоросійському), і в українському національному історіографічних дискурсах, залежно від того, як особливості тексту виділяли окремі дослідники. Випади анонімного
392