Епілог
на історію окремої нації. За цим процесом стояв не тільки автор
«Історії русів»: козацькі літописці XVIII століття вже писали про
«козацький малоросійський народ», або й націю. Новизна «Історії
русів» полягала не просто в наголошуванні національного елементу
наративу, а й в ототожненні народу-нації з етнічною групою у про
тиставленні до численних «інших».
На початку XIX століття дворянство північної частини колиш
нього Гетьманату зіткнулося з конкурентами, які мали виразну ет
нічну фізіономію. Крім старовірів-великоросів, які жили в цьому
регіоні з початку XVIII століття, колишня козацька еліта після поді
лів Польщі запізналася зі шляхтою сусідньої М огильовської губер
нії та єврейськими торгівцями і підприємцями, які переселялися в
Гетьманат на початку XIX століття. Автор «Історії русів» писав про
«природных» малоросів, великоросів, поляків і євреїв і тим самим
активно утверджував етнічну осібність свого народу. В результаті
він створив класичний національний наратив: національні пере
моги приписувалися героїчним вчинкам природних малоросіян, а
поразки — диявольським підступам чужинців.
Але навіть це не робило стародубського автора модерним на
ціоналістом. З одного боку, розглядаючи велико- і малоросів як
окремі народи, що їх розділяють не тільки адміністративно-ю ри-
дичні кордони Російської імперії, а й етнічність, він робив суттєвий
крок уперед порівняно з такими попередниками, як Семен Дівович,
автор «Разговора Великороссии с Малороссиею» (1762). 3 другого
боку, шлях від станової до етнічної концепції нації він до кінця не
пройшов. У соціальному плані руська нація «Історії русів» — це на
ція козацької старшини та їхніх нащ адків-дворян, народні маси це
поняття охоплювало вряди-годи. Автор «Історії русів» — перший у
довгом у ш ерегу українських інтелектуалів, які мусили якось дати
раду релігійній та етнічній спорідненості українців і росіян, під
креслюючи водночас їхню окреміш ність. Він наголошував відм ін
ності у той самий час, коли зробив спорідненість своєю головною
зброєю — стверджував, що козаки мають першість перед великоро
сами у правах на руську спадщину, і присоромлював останніх за те,
що ті не надають рівного статусу братам-малоросам.
Феноменальна популярність «Історії русів», якою захоплювали
ся такі літературні титани, як Кондратій Рилєєв, Олександр Пушкін,
Микола Гоголь і Тарас Шевченко, пов’язана з двома особливостями
388