Ч а с т и
н а п ’ я т а
. Р одинне
коло
1824 року, коли вперше згадується ця пам ’ятка у меморандумі
Рєпніна, чи 1828-го, коли її начебто вперше знайшли у Гриневі. За
пис у щоденнику Михайла Погодіна за червень 1822 року напрочуд
добре відображає центральні теми «Історії русів». Зокрема, пер
шість козаків стосовно назви та історії Русі, неприязнь до етнічних
росіян-москалів, прагнення повернути втрачені права і свободи і,
не останньою чергою, повага до Івана Мазепи, якщо не захопле н
ня ним. Погодінський щоденник можна порівняти з результатами
судової експертизи — він вказує на ідеологічну ДНК-спорідненість
Степана Ширая з автором «Історії русів».
Попри те, що багато доказів вказують на Степана Ширая, і з його
кандидатурою, на жаль, виникають певні проблеми. Існують підо
зрілі моменти, які наводять на думку, що Ширай не був, або, краще
сказати, не був одиноким автором «Історії русів»: його родина за
являла про своє польсько-шляхетське походження, а анонімному
авторові таке дуже не подобалося. Степан Ширай був прекрасним
оповідачем, але немає жодних свідчень, що відставний генерал-
майор був ще й письменником. Брак саме текстуальної ДНК не д о
зволяє пов’язати його з «Історією русів». Якщо і Степан Ширай не
кваліфікує на авторство «Історії русів», то хто ж тоді був її автором?
Ми встановили вірогідний час написання «Історії русів» (1810-ті
роки), місце її написання (Стародубщина), ідентифікували коло
людей, які могли бути її меценатами, авторами, співавторами або
редакторами. Крім Ширая тут фігурують Іван Лашкевич, Яків Рад-
кевич, Петро і Василь Бороздни. Всіх їх пов’язує час, місце, похо
дження, сімейні або суспільні зв’язки. Всі вони могли взяти участь
у цій справі, але наявні тепер дані не дозволяють оголосити когось
одного з них автором «Історії русів». Можливо, що автор — хтось
інший, якась людина, близька до окресленого в цій книжці кола. А
можливо, проблема полягає не у відповідях, а в питаннях, які ми
ставимо. Що як у «Історії русів» не один автор?
«При аналізі авторського твору, — пише Гарольд Лав у своїй ро
боті про феномен авторства, — за взірець часто беруть ситуацію,
коли текст, усамітнивш ись, пише один автор: обшита деревом кім
ната Пруста, ш вейцарське шале Дікенса, елегантний кабінет Мері
Ворд у Стокс-Хаузі. Це означає обмежитися не тільки конкретним
видом авторства, а й конкретною його фазою». Лав доводить, що
такий погляд на авторство ігнорує одну з найдавніш их його форм —
до
378