Частина четверта. Незвичні підозрю вані
ми. Його, зокрема, цікавили твори харківського історика-любителя Іллі Квітки, чиї статті потрапили врешті-решт на сторінки « Украинского вестника ». Отже, Радкевич не просто читав цей журнал, а й контактував з його видавцями370.
Невже ми вистежили невловного автора? Підсумуймо найсуттєвіші докази на підтримку гіпотези, що автором або співавтором « Історії русів » справді був Яків Радкевич. У походженні, вихованні, освіті і кар’ єрі Радкевича багато моментів, які роблять його добрим кандидатом на авторство. Він походив зі священицької родини, що посідала дворянський статус, мав добрі зв’ язки у старшинському середовищі, належна соціалізація дозволяла йому створити такий твір. Київська академія і вчительська семінарія у Петербурзі дали йому відповідну освіту. В студентські роки він ознайомився з цими двома містами, а їхню топографію добре знав автор « Історії русів ». Під час викладання у Новгороді-Сіверському, а потім у Стародубі, він ознайомився з двома іншими місцевостями, які займають особливе місце в « Історії русів ». Переїхавши до Стародуба, він опинився в центрі того самого регіону, де з’ явилася і почала поширюватися « Історія русів ».
Учителювання звело Радкевича з людьми, які мали( або могли мати) прямий стосунок до написання « Історії русів ». У Новгороді-Сіверському такими людьми, мабуть, були Худорби. На Стародубщині— Михайло Миклашевський і, можливо, Ілля Безбородько. Ще одне важливе коло людей, з якими Радкевич підтримував контакт,— керівництво Харківського навчального округу і видавці « Украинского вестника ». Це, вірогідно, перші інтелектуали, в чиї руки потрапила « Історія русів ». Отже, Радкевич мав доступ в обидва ці кола; писав про Стародубщину; їздив у Гринівський маєток, де була багата бібліотека; мав примірник російського перекладу Шерера, відомого анонімному автору,— все це робить його у наших очах важливим, а то й головним кандидатом на авторство.
Звісно, Радкевич не належав до вельможного і заможного прошарку українського дворянства, до якого часом зараховували автора « Історії русів ». Але, щоб виражати думки якогось кола, не конче до нього належати, а знайомство Радкевича з людьми на зразок
370 ЧОДА, ф. 229, оп. і, спр. 5, арк. 155; Оглоблин О. Люди старої України.— Мюнхен, 1959.— С. 262-269; Журба О. Становлення.— С. 120-137.
312