Будиночки, заметені снігом, розташовані у декілька рядів – колись тут було велике полонинське господарство. Від одних хатинок залишились лише зламані колоди, інші наче скелети тварин, з яких час з’їв усі м’язи-дошки. Обираємо колибу, якою користуються чабани влітку – міцний зруб, всередині є пічка. Вікна без скла, проте дбайливо затягнуті плівкою від снігових заметів. Тут будемо ночувати, сьогодні це наш дім.
На стіні колиби намальовано п’ять зірок та написано "Hotel Клева". Умови проживання не зовсім відповідають п’ятизірковому готелю, проте краєвидам може позаздрити будь-який палац. Гора Чорна Клева – одна з вершин Братківського хребта у Горганах, не надто популярна у мандрівників. Розташована обабіч туристичних шляхів: влітку там посушливо, а йти заважають зарості жерепа – гірської сосни, яка стелиться щільним килимом по схилу. Зимою проблем із водою немає, головне, щоби було на чому і в чому розтопити сніг. У нас є примус, казанок, і набір інгредієнтів для борщу. Буде смачна вечеря, і сніданок буде.
Зранку дуже не хочеться залишати спальник та виходити з намету, чи з колиби. На вулиці холодно та темно, проте на горизонті уже з’явились рожеві смуги.
– Скоро зійде сонце, шкода, якщо проґавимо світанок, – каже Сашко та відчиняє двері будиночку.
У долині стелиться густий туман, з якого визирають лише вершини. Промені сонця перетворюють густо збиту піну у ніжне мереживо, яке чіпляється за гірські хребти. Білого кольору більше немає, натомість усе стає малиновим, фіалковим, а потім золотим.
Проте, як і казав дядечко з села Чорна Тиса, в зимових Карпатах завжди можна стояти і дивитись на світанки та на гори. І кожного разу вони будуть іншими, залежно від компанії, погоди та настрою.