лянською, І. Франком, Лесею Українкою, Г. Хоткевичем. Загалом Є. Єфремов мав складний характер, був незручною у спілкуванні людиною, важко поступався власними принципами, і це зумовлювало часті конфлікти його із іншими українськими діячами. Нерівними були його стосунки із В. Винниченком, М. Грушевським і навіть Є. Чикаленком.
Ідеї, закладені в статті4 « В поисках новой красоти », були більше ніж літературознавчими поглядами, за ними простежувалося світоглядне, політичне кредо С. Єфремова. Він скептично ставився до модерних західних політичних течій, зокрема марксизму, не вірив у бунти й революцію, натомість був переконаний, що суспільний поступ можливий лише внаслідок культурницької діяльності, піднесення рівня національної культури та культурного рівня мас. С. Єфремов стримано сприйняв заснування РУП, яка діяла на соціал-демократичних засадах, але доклав зусиль для перетворення Всеукраїнської загальної організації на політичну партію. Восени 1904 р. на основі ВУЗО було створено Українську демократичну партію. С. Єфремов був обраний до ради УДП. Проте партія виявилась доволі аморфною і недієздатною. Не. проіснувавши й року, УДП розкололася. Ліва частина партії, до якої належав С. Єфремов, створила Українську радикальну партію. Зрештою, наприкінці 1905 р. обидві партії об’ єдналися в Українську демократично-радикальну партію, яка ставила собі за мету перетворення Росії на конституційну демократичну децентралізовану країну із забезпеченням кожному народові, що її населяв, автономії із правом місцевого крайового законодавства.
У 1905 p. С. Єфремов написав кілька політичних брошур: « Як визволитись з бідності робочим людям?», « Як люде прав собі добувають », « Як цар людей дурить », був автором першої в Наддніпрянській Україні україномовної газетної публікації в « Киевских откликах »— статті « Чи буде суд?».
Того самого року увійшов до складу редакційної колегії часопису « Громадська думка », наприкінці грудня 1905 р. був арештований і тривалий час відсидів у Лук’ янівській в’ язниці як політичний в’ язень. Згодом постійно працював у газеті « Рада ».
Революція 1905— 1907 pp. ще більше переконала Є. Єфремова у безперспективності революційних методів, він дедалі більше переконується, що « боротьба низів соціальної піраміди за краще майбутнє— у більшості завдає їм шкоди ».
Після поразки революції українські політичні партії перебували у стані цілковитої кризи, фактично припинили свою діяльність. Є. Єфремов одним із перших почав говорити про уроки революції для українського руху. У 1908 р. на сторінках часопису « Русское богатство » він опублікував огляд « Из общественной жизни на У крайнє », в якому аналізував суспільне життя на Україні за останні кілька років. Автор констатував, що серед українських партій так і не з’ явилося справжнього виразника інтересів більшості українського народу— селянства. Він вважав доконечною потребу створення в майбутньому нової соціалістичної партії, яка б репрезентувала інтереси трудящих, передусім селянства. Він відзначив, що політичне українство мало звертало уваги на економічні інтереси народу, віддаючи перевагу національно-культурній діяльності. Не применшуючи значення останньої, автор звертав увагу політичних соратників на ту обставину, що нехтування економічними проблемами може в майбутньому зіграти із українськими політичними силами злий жарт. « У важку епоху перелому, коли руйнується старий світогляд, а на його уламках створюються основи нового,— український народ залишається без свого найближчого виразника і природного керівника та буде змушений йти за чужими в національному розумінні людьми,
46