демократичним принципам, надати розвиткові революційних подій конструктивного характеру. Це підтверджує і його виступ 5 грудня на Всеукраїнському з’ їзді представників робітництва, вояцтва і селянства України, на якому він гостро критикував ленінський ультиматум Центральній Раді та більшовицьку політику: « Ми твердо взялися до будування відродженої Української держави. А це й не подобається більшовикам, от вони й розводяться про « буржуазність » Ради, бо не можуть одверто і чесно признатися, що борються як великороси... Більшовики, захоплені ідеєю завести соціалізм, хоч Росія ще не дозріла до сього, хоч усі соціалісти добре знають, що соціалізм мусить прийти внаслідок розвитку капіталізму як плід розвитку продуктивних сил... Ми, українські соціал-демократи, гадаємо, що заводити в себе такий лад— то значить тільки руйнувати край. Логічний і нормальний хід громадського розвитку мусить бути забезпечений надалі, а умови того— свободи!»
Забезпечення Україні вільного розвитку за конкретних умов кінця 1917— початку 1918 р. В. Винниченко вбачав у проголошенні цілковитої суверенності УНР, що б порятувало Україну від велетенської хвилі руйнації й анархізму, яку в Росії після захоплення влади більшовиками вже більше ніщо не стримувало. В. Винниченко був одним із авторів IV Універсалу, 11 січня 1918 р. він голосував у Малій Раді за його схвалення. Того самого дня фракція українських есерів висловила недовіру урядові В. Винниченка. За декілька днів він склав повноваження голови Ради Народних Міністрів, передавши справи В. Голубовичу, а сам із дружиною виїхав з Києва.
Під час окупації України більшовиками В. Винниченко під чужим прізвищем перебував у Бердянську. І як митець, і як політик він пильно стежив за життям, намагався зрозуміти, що ховається за зовнішніми проявами революційної вакханалії, що творилася після окупації більшовиками України.
Ось що занотував В. Винниченко 10.11.1918 р.: « Що величезна більшість большевиків « не відають, що творять », про це ніякого сумніву не може бути... Але керівники цих мас знають же, до чого вони прямують, вони свідомі своєї мети. Тисячі людських жертв, пролита кров, зруйноване життя десятків тисяч, факти самогубств, божевілля, руйнація господарської, політичної, звичайної машин,— це все серйозні факти, це не жарти, це такі вчинки, які роблять свідомо і ради певної мети, за яку вони дозволили собі все це допустити... Невже вони так глибоко і твердо переконані, що в Росії цілком можлива соціальна революція й соціалістичний лад?» Не маючи твердої відповіді на поставлене запитання, В. Винниченко намагався спростити ситуацію до боротьби бідних і багатих: « Основний факт той, що маси бідноти цілком вірять народним комісарам, що вони охоче йдуть за ними, що вся біднота є большевики, що народні комісари з ними, з біднотою, проти багатих, проти буржуазії. Чи вийде що, чи ні, чи виграє сама біднота від своєї влади й панування— це питання інше ».
Водночас із прагненням збагнути глобальну суть подій, які відбувалися, В. Винниченко почав дошукуватися відповіді на питання: а що, власне, за такої ситуації мусить робити він, людина, яка « ніколи не стояла за інтереси багатих, яка все життя поклала на ідею революції і соціалізму, але яка не вірила, що більшовицьким шляхом можна допомогти тим ідеям реалізуватися ». Пошуки остаточної відповіді розтяглися на довгі роки, десятиліття. Ми й сьогодні не можемо з упевненістю сказати, чи знайшов її В. Винниченко, але правдоподібно, що із тих щоденникових сумнівів починається його полівіння і наступне навернення до націонал-комунізму.
38