запротестував , вважаючи такий напрям чистим авантюризмом ... Винниченко заявив повну готовність « вигладити »... Дійсно , деяка загальність і невиразність в стилізації з ’ явилася як наслідок сеї операції , але , як показало все дальше , — загальний енергійний тон при деякій невиразності , неконкретності формулювання програми акції саме пригодився і зробив таке враження , як треба ».
Улітку 1917 р . В . Винниченко належав до найпопулярніших лідерів Української революції . Свідченням того стали чотири мандати до Центральної Ради , які він отримав від різних політичних та соціальних сил , громадських організацій , а також обрання його 15 червня 1917 р . головою Генерального Секретаріату , ключова позиція на переговорах із делегацією Тимчасового уряду в Києві ( 29 — ЗО . VI . 1917 ) та із представниками уряду у Петрограді ( 16 . VII — 4 . VIII . 1917 ).
Що ж становив собою В . Винниченко як політик і державець ? Написавши « Відродження нації », він створив про себе враження крайнього радикала , націонал-комуністичного діяча . Якщо така характеристика й відповідала дійсності , то стосувалася пізнішого часу , коли Винниченко під впливом революційних подій , поразок українського державотворення пережив певну світоглядну еволюцію . У 1917 р . він був поміркованим демократичним діячем , далеким від комуністичних ідеалів , з позитивною конструктивною програмою , за яку йому правила ідея автономії України .
Вибух українського визвольного руху навесні 1917 р . справив на В . Винниченка сильне враження , здався йому магістральною лінією розвитку революції в Україні . Він активно підтримував проголошений УЦР курс на здобуття автономії України , але тривожився можливістю його радикалізації . Обстоюючи думку про спільні дії із російською революційною демократією та створення єдиного революційного фронту , він різко негативно ставився до українських самостійників і не виказував симпатій українським есерам , на його думку , — занадто лівим . Улітку 1917 р ., після компромісу із Тимчасовим урядом , в досягненні якого В . Винниченко відіграв провідну роль , а також виступу полуботківців , що стався майже одночасно зі спробою більшовиків збройно захопити владу в Петрограді , голова Генерального Секретаріату пише Є . Чикаленку : « Справи у нас , як Вам відомо із газет , стоять добре . І добре , й погано . Добре , що вистачило сил , уміння , такту й іншого досягти того , що досягнено . Але погано , що , здається , не вдержимо . А не вдержимо через те , що наша чорна сотня , міхновщина , вибиває нам із рук досягнене . Ви , мабуть , уже читали про виступ юрби , що зве себе « полком ім . гет . Полуботка ». Це твір Міхновського і К °. Виступ не удався . Але вони забрали з арсеналу зброю , обкопались у лагері й наводять терор на город . Але терор той іде під прапором « справедливих , національних » вимог , в ім ’ я рятування України , Центральної Ради і тому подібного . Та не так , розуміється , ця юрба ( з нею справитись легко було б ), як ота зрада , інтриганство , підкопування . Не знаєш , на кого можна опертись , хто той , кому можна довіритись , не знаєш , в ім ’ я чого вони йдуть . Усі поголовно вживають такі вирази , як « революційна демократія », не виключаючи М . Грушевського , який прийняв слово « товариш » в свій лексикон без всяких лапок і нітрішки не конфузиться , коли його зачисляють до « революційної демократії ». А тим часом у більшості надзвичайна політична невихованість , неосвіченість , дикість ... і страшна націоналістичність ».
У другій половині липня В . Винниченко очолив другу українську делегацію до Петрограда , яка мала конкретизувати умови досягнутого з Тимчасовим урядом компромісу , везла на урядове затвердження список розширеного складу Генерального Секретаріату та його статут . Реорганізований на той час Тимчасовий уряд , в якому знову перед вели кадети , відмовився від узятих на себе щодо України
36