запротестував, вважаючи такий напрям чистим авантюризмом... Винниченко заявив повну готовність « вигладити »... Дійсно, деяка загальність і невиразність в стилізації з’ явилася як наслідок сеї операції, але, як показало все дальше,— загальний енергійний тон при деякій невиразності, неконкретності формулювання програми акції саме пригодився і зробив таке враження, як треба ».
Улітку 1917 р. В. Винниченко належав до найпопулярніших лідерів Української революції. Свідченням того стали чотири мандати до Центральної Ради, які він отримав від різних політичних та соціальних сил, громадських організацій, а також обрання його 15 червня 1917 р. головою Генерального Секретаріату, ключова позиція на переговорах із делегацією Тимчасового уряду в Києві( 29— ЗО. VI. 1917) та із представниками уряду у Петрограді( 16. VII— 4. VIII. 1917).
Що ж становив собою В. Винниченко як політик і державець? Написавши « Відродження нації », він створив про себе враження крайнього радикала, націонал-комуністичного діяча. Якщо така характеристика й відповідала дійсності, то стосувалася пізнішого часу, коли Винниченко під впливом революційних подій, поразок українського державотворення пережив певну світоглядну еволюцію. У 1917 р. він був поміркованим демократичним діячем, далеким від комуністичних ідеалів, з позитивною конструктивною програмою, за яку йому правила ідея автономії України.
Вибух українського визвольного руху навесні 1917 р. справив на В. Винниченка сильне враження, здався йому магістральною лінією розвитку революції в Україні. Він активно підтримував проголошений УЦР курс на здобуття автономії України, але тривожився можливістю його радикалізації. Обстоюючи думку про спільні дії із російською революційною демократією та створення єдиного революційного фронту, він різко негативно ставився до українських самостійників і не виказував симпатій українським есерам, на його думку,— занадто лівим. Улітку 1917 р., після компромісу із Тимчасовим урядом, в досягненні якого В. Винниченко відіграв провідну роль, а також виступу полуботківців, що стався майже одночасно зі спробою більшовиків збройно захопити владу в Петрограді, голова Генерального Секретаріату пише Є. Чикаленку: « Справи у нас, як Вам відомо із газет, стоять добре. І добре, й погано. Добре, що вистачило сил, уміння, такту й іншого досягти того, що досягнено. Але погано, що, здається, не вдержимо. А не вдержимо через те, що наша чорна сотня, міхновщина, вибиває нам із рук досягнене. Ви, мабуть, уже читали про виступ юрби, що зве себе « полком ім. гет. Полуботка ». Це твір Міхновського і К °. Виступ не удався. Але вони забрали з арсеналу зброю, обкопались у лагері й наводять терор на город. Але терор той іде під прапором « справедливих, національних » вимог, в ім’ я рятування України, Центральної Ради і тому подібного. Та не так, розуміється, ця юрба( з нею справитись легко було б), як ота зрада, інтриганство, підкопування. Не знаєш, на кого можна опертись, хто той, кому можна довіритись, не знаєш, в ім’ я чого вони йдуть. Усі поголовно вживають такі вирази, як « революційна демократія », не виключаючи М. Грушевського, який прийняв слово « товариш » в свій лексикон без всяких лапок і нітрішки не конфузиться, коли його зачисляють до « революційної демократії ». А тим часом у більшості надзвичайна політична невихованість, неосвіченість, дикість... і страшна націоналістичність ».
У другій половині липня В. Винниченко очолив другу українську делегацію до Петрограда, яка мала конкретизувати умови досягнутого з Тимчасовим урядом компромісу, везла на урядове затвердження список розширеного складу Генерального Секретаріату та його статут. Реорганізований на той час Тимчасовий уряд, в якому знову перед вели кадети, відмовився від узятих на себе щодо України
36