телеграфу УНР. За часів Української Держави— активний діяч Українського національного союзу, один із організаторів повстання проти гетьмана П. Скоропадського. У грудні 1918— лютому 1919 р.— міністр земельних справ в уряді УНР. У 1919 р. перебував у Галичині, звідки за свої політичні погляди змушений був виїхати за кордон. З 1920 р. жив у ЧСР. У 192. \— один із засновників та голова Українського громадського комітету в ЧСР, орк ізатор українських вищих шкіл, Всеукраїнського робітничого союзу в ЧСР. Був фундатором та доктором соціології Українського соціологічного інституту в Празі( 1924), видавцем і редактором часопису « Нова Україна »( 1922— 1928), періодичного збірника « Суспільство »( 1925— 1928).
Після IV з’ їзду УПСР належав до фракції Центральна течія. На еміграції виступав із гострою критикою діяльності Закордонної делегації УПСР на чолі із М. Грушевським. Не поділяв ідей М. Грушевського про пошуки компромісу із совєтською владою, вважав їх цілком хибними, водночас перебував у непримиренній опозиції до уряду УНР в екзилі. На цій основі зблизився з В. Винниченком, входив до складу Закордонної групи УКП, був також головою Закордонного комітету УПСР. Разом із В. Винниченком намагався створити Український революційно-соціалістичний союз, метою якого було визнано об’ єднання демократичних сил української інтелігенції на еміграції та « рятування революції як від об’ єктивно реакційної і контрреволюційної політики московського центру, так і від замахів на революцію української національної та інтернаціональної реакції ».
Був одним із перших діячів Української революції, які намагалися критично осмислити наслідки революції, діяльність Центральної Ради. На його думку, висловлену в статті « Минувшина і будучина української визвольної боротьби », розвиток революції був такий стрімкий, що Центральна Рада не встигала за ним. Суспільні суперечності, винесені революцією на поверхню життя, були неспівмірні з обмеженим політичним досвідом українського проводу. З особливою силою ті вади далися взнаки після занепаду Тимчасового уряду. « Українство гіпертрофічно виросло за межі свого органічного розгону, далі знайомих горизонтів своєї думки і дезорієнтувалося: ніби спаралізоване, завмирало тіло нашого життя; втихав радісний трепет і рух творчих сил,— писав він.— Українство ослабло морально і впало організаційно. Німці і гетьманщина прийшли як логічний наслідок того головокруження, що сталося на нечуваних висотах, куди загналося українство. Доки українство йшло із найомною, вимученою роками програмою, воно було бадьорим і революційним, воно давало зміст народному життю, але ставши на верховинах політичної влади, воно не мало соціальної програми, стояло бідне соціальним змістом, і так недавно зентузіазмовані маси пішли за лозунгами миру, землі, за більшовиками ».
Перу М. Шаповала належить 350 літературних і науково-публіцистичних праць. Він автор поетичних збірок « Сни віри »( 1908), « Самотність »( 1910), « Лісові ритми »( 1917), нарисів « Листки із лісу »( 1917), історичних праць і соціологічних досліджень, зокрема « Революційний соціалізм на Україні »( 1921), « Стара і нова Україна »( 1926), « Міжнаціональне становище українського народу »( 1934), « Велика революція й українська визвольна програма »( 1928). Пізніше видано « Щоденники »( у 2 ч., 1958) та « Схеми життєпису »( 1956).
190