став керівним осередком Ради, формував порядок денний Загальних зборів, готував проекти найважливіших політичних документів та навіть, як це сталося, скажімо, з І Універсалом, ухвалював і проголошував їх іменем Центральної Ради. В руках Комітету зосереджувалися фінанси Ради, контролювалася і спрямовувалася вся поточна робота, здійснювався зв’ язок із місцевими установами та організаціями.
Наприкінці червня, після утворення Генерального Секретаріату, до повноважень якого відійшли виконавські функції, сталися принципові зміни в статусі Комітету. 23 червня, інформуючи П’ яті Загальні збори про створення Генерального Секретаріату, М. Грушевський зазначив, що поява нового виконавчого органу Центральної Ради « не усуває Комітету Центральної Ради, котрий має бути « Малою Центральною Радою », несучи законодавчі функції в промежутках між двома сесіями ». На одному з подальших засідань з ініціативою надати Комітетові в період між Загальними зборами « всі функції, що належать Центральній Раді » виступив М. Шраг. Ініціативу було підтримано, і 29 червня постановою П’ ятих Загальних зборів Комітет отримав право « вирішення всіх негайних справ, що належать до компетенції Центральної Ради ». Тією самою постановою його склад розширювався до 40 осіб. На початку липня реорганізація тривала далі, Комітет збільшився на 30 %( 18 осіб) за рахунок політичних діячів, що репрезентували національні меншини. Під час реформування Комітет остаточно змінив свою назву. Від липня 1917 р. і надалі він іменувався Малою Радою.
1 серпня Мала Рада затвердила власний регламент. Щотижня вона мала збиратися на чергові збори, а крім того, за потреби, голова Ради міг скликати й надзвичайні. Під час винесення важливих законодавчих ухвал кворум встановлювався у дві третини загального числа членів, а в разі винесення менш відповідальних ухвал— в 50 відсотків. Ухвали виносилися простою більшістю відкритим, таємним або поіменним голосуванням. Регламент надавав широкі можливості для діяльності голови Ради, який скликав та вів збори, пропонував порядок денний, керував обговоренням, підбивав його підсумки, встановлював процедуру голосування пропозицій( резолюцій), що надходили від фракцій. Незмінним головою Ради залишався М. Грушевський. Документи свідчать, що йому вдавалося без особливих зусиль тримати Раду під своїм контролем та вести її обраним курсом. Грушевський був дійовим головою, тонким політиком, який за потреби вмів надати засіданням Центральної Ради « деякі парламентські апаранси »,— згадував А. Гольденвейзер.
Мала Рада формувалася на основі пропорційного представництва фракцій, які складали Велику Раду. Позапартійний голова мав чотири заступники від чотирьох українських партій, двоє відповідальних секретарів Президії належали до УПСР, а двоє— до УСДРП. У серпні з 65 членів Малої Ради до українських партій належало 35, єврейських— 15, російських— 10, польських— 4. Найбільше місць у Малій Раді( 14) мали УСДРП та УПСР( остання— без урахування М. Грушевського). Кількісний паритет у Малій Раді між цими партіями зберігався до початку 1918 р. Зокрема, 12 січня 1918 р. М. Шраг від імені фракції українських соціалістів-революціонерів виступив з вимогою « на найближчім засіданні пленуму переобрати Малу Раду пропорціонально складу Ц. Ради ».
Така реорганізація відбулася на Дев’ ятих Загальних зборах. Коментуючи цю подію, « Народна воля » 24 січня 1918 р. повідомляла: « В реорганізованій Малій Раді дається по одному місцю фракціям соціалістів-самостійників, народних соціалістів та молдаванів( румунів). Решта добавочних місць дається в Малій Раді фракції соціалістів-революціонерів. Всього в Малій Раді має бути 82 члени
18