Після Лютневої революції належав до проводу відродженої УСДРП. Брав участь в установчих зборах київської організації партії( 22.111.1917), конференції УСДРП, яка відбулась у Києві 4— 6.1 V. 1917 р. У полеміці, що виникла на конференції з колишніми партійними однодумцями по УСД Спілці, зауважував, що « розвиток революційних подій з неминучістю веде до повної самостійності України ». Як згадував М. Галаган, « він із глибоким внутрішнім пересвідченням заявляв, що не тільки дебати на цю тему про автономію, але й постанова партійної конференції про фактичне її заведення була цілком безпредметною, була якимсь анахронізмом для того часу і тих реальних обставин... Треба було вже тоді ясно й виразно ставити собі метою здобуття державної самостійності України і цю свою мету здійснювати революційним шляхом, поборюючи всіх своїх противників із російського табору та створюючи блок чи коаліцію з українськими партіями, які будуть здібні йти на боротьбу за фактичне проведення в життя української самостійності ».
На Всеукраїнському національному конгресі М. Ткаченко виступив з доповіддю « Автономія України в федеративній республіці » і був обраний до УЦР від УСДРП. Від партійної фракції входив до складу Малої Ради. На І Всеукраїнському робітничому з’ їзді( 11— 14. VII. 1917), де виступив із рефератом, став членом Всеукраїнської ради робітничих депутатів. На закритому засіданні Малої Ради із представниками київських революційних організацій 25. Х. 1917 р. М. Ткаченка було обрано до Крайового комітету охорони революції в Україні. Увійшов 2. ХІ. 1917 р. до складу тимчасової комісії охорони порядку, створеному Генеральним Секретаріатом. На Сьомих Загальних зборах УЦР був затверджений на посаді генерального секретаря судових справ, яку обіймав і в кабінеті В. Голубовича.
Видав 23.111.1918 р. наказ окружним прокурорам, який забороняв німецьким і австрійським військовим судам судити громадян УНР. Це кваліфікувалось як « втручання в законну судову владу » і « беззаконний вчинок », що спричинилось до непорозумінь із німецькою військовою владою та поклало початок серії конфліктів між урядом УНР і німецькими властями. М. Ткаченко дав розпорядження про арешт і таємне викрадення банкіра Ю. Доброго, який входив до складу комісії, що провадила переговори із німцями про торговельний договір. Ця акція викликала різкий спротив німецького військового командування, яке 28. IV. 1918 р., напередодні гетьманського перевороту, заарештувало групу українських міністрів. М. Ткаченкові вдалося уникнути арешту, і до кінця 1918 р. він був змушений переховуватись у Харкові.
Оцінюючи М. Ткаченка як міністра внутрішніх справ УНР, Д. Дорошенко писав, що він відзначився « своєю енергією й щирим бажанням поліпшити внутрішній лад у державі ». Кореспондентові часопису « Відродження » на початку квітня 1918 р. М. Ткаченко заявляв, що « на місцях повинна відчуватися тверда центральна влада ». Провінційна адміністрація його не задовольняла і він говорив про потребу замінити деяких комісарів, начальників міліції, інших адміністраторів, які « не виправдали тих надій, які на них покладались ». Для місцевих самоврядних органів передбачав « можливість нових виборів, якщо ці органи замість контакту із міністерством внутрішніх справ будуть виявляти опір українській владі ».
На своєму VI партійному з’ їзді( 10— 12.1.1919) УСДРП розкололась на три фракції. Ліва течія, яку очолили М. Ткаченко, М. Авдієнко та інші, заснувала окрему партію— УСДРП( незалежних). На Установчому з’ їзді УКП( 22—
173