кою М. Драгоманова та обстоювала пріоритет національного визволення. Д. Антонович згадував, що І. Стешенко еволюціонував від « Драгоманова до Маркса », а разом із ним такий самий шлях пройшла Леся Українка, яка твердо підтримала його в тому напрямку політичної діяльності. « Не дійшовши до московського табору,— писав Д. Антонович,— вони заснували у Києві самостійну українську соціал-демократичну групу ». Створена ними 1896 р. група Українська соціал-демократія, до якої увійшли також О. Стешенко, М. Коцюбинський, М. Кривинюк, П. Тулуб, П. Тучапський, М. Ковалевський та інші, була однією із перших українських соціал-демократичних організацій. Група не змогла стати сильною і масовою політичною партією. Видала брошури, зокрема « Програма групи », « Оцінка програми української соціалістичної партії », « Про соціальну роботу серед українського селянства », « Царі, пани та люди ». Як згадувала О. Стешенко, її чоловік не губив зв’ язків із російськими есдеками, але « їхній російський шовінізм » зрештою спричинився до цілковитого розриву з ними. « Надто кипучу, енергійну вдачу » І. Стешенка не задовольняла і « кабінетна праця » групи українських есдеків, тому через деякий час він відійшов і від неї.
Після закінчення університету І. Стешенко був запрошений на посаду лектора Фундуклеївської жіночої гімназії. Та вже через рік за політичну діяльність був заарештований і після п’ яти місяців ув’ язнення висланий з Києва. Протягом 1897— 1900 рр. разом з дружиною перебував на Чернігівщині, де займався перекладацькою та науковою працею. Темою його дослідження того періоду була творчість І. Котляревського, його « Енеїда ». У 1898— 1900 рр. видав декілька спеціальних досліджень та критично відредагував поему. Дослідив також усі варіанти перекладів « Енеїди » Вергілія іншими мовами. У 1899 і 1901 рр. побачили світ збірки його поезій « Хуторні сонети » та « Степові мотиви ».
Водночас І. Стешенко не полишав і політичної роботи. У 1898 р. разом із дружиною взяв участь у нелегальному з’ їзді таємного товариства « Молода Україна ». Після повернення до Києва був обраний членом Київської старої громади, у якій, за словами Є. Чикаленка, був наймолодшим. У подальшому брав участь у роботі РУП, був членом Української демократичної партії, згодом належав до УСДРП.
Заборона викладацької діяльності змусила його працювати спочатку в управлінні Південно-Західної залізниці, згодом— у Київській міській думі. Поза службою всі сили віддавав громадській роботі. У 1904 р. його обрали секретарем Київського літературно-артистичного товариства. На одному із його засідань виступив із закликом надіслати листа російському міністру внутрішніх справ В. Плеве про скасування заборони українського друкованого слова. Протягом 1905 р. надрукував низку статей із мовного та національного питань, у яких обстоював думку про доконечність національної школи та запровадження української мови в усіх сферах вжитку(« Українофіли », « Про так зване українофільство », « Холмська Україна і заходи до її збереження », « Про українську національну школу », « Історичні прорахунки і українська мова » та ін.). Разом із групою колишніх « плеядівців »( Леся Українка, Л. Старицька-Черняхівська, В. Самійленко, М. Славинський та ін.) видавав часопис « Шершень »( 6.1.— 14. VII. 1906), а після його заборони— журнал « Гедзь ».
Нарешті 1906 р. одержав можливість повернутись до викладацької роботи і відтоді не полишав її. Певний час працював у чоловічій гімназії м. Слупська, а із 1907 р. викладав у Київській комерційній школі, Фребелівському інституті, на Вищих жіночих курсах, у Музично-драматичній школі М. Лисенка. Читав історію української, російської, західноєвропейських літератур. Як член київського това
168