співробітничав у петербурзьких часописах— журналі « Жизнь » та газеті « Северный курьер ». Під час Російсько-японської війни був знову мобілізований до війська і служив прапорщиком у російській армії.
У 1905 р. М. Славинського було обрано депутатом І Державної Думи. Він став редактором часопису « Украинский вестник ». У 1909— 1917 рр.— співредактор історично-літературного відділу часопису « Вестник Европы ». У Петрограді був одним із діяльних членів української громади, організатором петербурзького осередку ТУП, членом Української радикально-демократичної партії( з 1917 р.— УПСФ). « Як журналіст М. Славинський,— згадував О. Лотоцький,— був більш за всіх нас в курсі справ політичних— внутрішніх і міжнародних. Тож звичайно для акції політичної відбували ми, поза вантажистою організацією ТУПа, стисліші наради утрьох: П. Я. Стебницький, М. А. Славинський та я. Висновки наших нарад або вступали на обміркування громади ТУПа, або безпосередньо йшли в рух ». « В російських журналістичних колах М. Славинський,— свідчив О. Лотоцький,— навіть працюючи у виданнях суто російських, завше мав себе як українця,— не зрікаючись своїх українських поглядів та не маркуючи себе « малороссом », як звичайно поступали його колеги, російські журналісти українського походження. Лейтмотивом публіцистичних праць М. Славинського в українській справі була ідея Росії не як суцільного цілого із погляду національного та політичного, а як « імперії народів », у якій кожен народ має користуватись належним правом національним та політичним ».
Наприкінці березня 1917 р. його обрали членом виконавчого комітету Української національної ради в Петрограді. Він був одним із організаторів Російської республікансько-демократичної партії, увійшов до складу її ЦК і став заступником голови та співзасновником партійного органу— газети « Отечество ». Під час створення коаліційного уряду 11. VI. 1917 р. М. Славинський очолив Особливу нараду з провінціальної реформи при Тимчасовому уряді із правами міністра. Головне завдання наради вбачав у « погодженні виявлених деякими областями Російської держави потреби в автономних формах управління із інтересами інших областей, які таких вимог не виявляли, а також із інтересами державної цілісності ». Член Тимчасової Ради Російської Республіки( Передпарламенту). Був призначений представником Тимчасового уряду при УЦР і його ж представником на З’ їзді поневолених народів Росії, який відбувся в Києві 8— 15. ІХ. 1917 р. Вітаючи учасників з’ їзду, М. Славинський наголошував, що немає нічого дивного в тому, що з’ їзд скликаний не Тимчасовим урядом, а Центральною Радою, оскільки, за його словами, « в наш час не повинно бути централізму і поділу на державні і недержавні народи, а всі народи мають бути державними ».
За періоду Української Держави виконував обов’ язки представника українського уряду в Петрограді. В червні 1918 р. очолив політичну комісію української делегації на переговорах із РСФСР, був радником Міністерства закордонних справ Української Держави. За Директорії УНР— український представник у Новочеркаську, міністр праці( 1920) та голова української дипломатичної місії в ЧСР.
На еміграції викладав в українських школах, зокрема 1923 р.— професор Української господарської академії в Подебрадах, а згодом— професор Українського високого педагогічного інституту ім. М. Драгоманова. У 1945 р. був заарештований совєтською військовою контррозвідкою в Празі і вивезений до СССР, де загинув у в’ язниці.
159