просо... Отсі міркування, а також і той реакційно-аристократичний дух, котрий віяв із агітації Міхновського, змусили наших товаришів із Ц. Ради пильно слідити за його діяльністю і старатись протиставляти впливам і зв’ язкам впливи Ц. Ради ».
У Києві 5— 8. V. 1917 р. відбувся І Всеукраїнський військовий з’ їзд, скликаний з ініціативи Українського військового організаційного комітету. Бажаючи перейняти провід українського руху в армії, лідери УЦР, що прибули на з’ їзд, фактично знейтралізували самостійників на чолі із М. Міхновським, хоча його й обрали членом УГВК. Після II Всеукраїнського військового з’ їзду( 5— 10. VI. 1917), відчуваючи недовір’ я із боку лідерів українського парламенту та неможливість працювати в новому складі УГВК, що розширився за рахунок представників т. зв. соціалістичної демократії, М. Міхновський вийшов зі складу комітету. Його не приваблювала й робота в УЦР, де самостійники фактично були позбавлені можливості впливати на вироблення політичної лінії.
М. Міхновський брав участь у роботі установчого з’ їзду Української демократичної хліборобської партії( 29. VI. 1917 р.) як один із її провідних діячів. На думку деяких істориків, він був одним з керівників повстання полуботківців( 4— 6. VII. 1917), які планували збройним шляхом проголосити незалежність України. За наказом О. Керенського М. Міхновського заарештували й відправили на Румунський фронт. У листопаді 1917 р. працював на Полтавщині як чільний діяч УДХП.
Після гетьманського перевороту, підтриманого УДХП, М. Міхновський відмовився від співпраці із гетьманом. На II з’ їзді партії( 26— 28. X. 1918) висловився за збереження незалежності й суверенності Української Держави. Після проголошення гетьманської грамоти про федерацію із Росією М. Міхновський взяв участь у протигетьманському повстанні. Виїздив до Харкова, де в Запорозькому корпусі провадив агітацію за примирення повсталих із гетьманською владою заради існування спільної для всіх України. Розстріл П. Болбочана, на захист якого він виступив перед С. Петлюрою, остаточно підірвав його віру в Директорію. Його намагання зупинити анархію й стабілізувати політичну та економічну ситуацію в країні за допомогою втручання військових не мали достатньої підтримки в українському громадянстві. Опинившись у Кременчуці під час більшовицької окупації 1919 р., був заарештований і лише наступ загонів М. Григор’ єва врятував його від розстрілу. У багатьох відозвах М. Григор’ єва до населення того часу відчувається вплив і стиль М. Міхновського, хоча він формально не брав участі в роботі штабу григор’ євців.
На початку 1920 р. виїхав до Новоросійська, звідки марно намагався емігрувати за кордон. Згодом переїхав на Кубань, працював народним учителем, у кооперативних установах. У 1924 р. повернувся до Києва, де був заарештований співробітниками ДПУ. Після звільнення зробив ще одну спробу емігрувати. 3. V. 1924 р. вкоротив собі віку. Обставини смерті нез’ ясовані. За деякими даними, самогубство інсценували органи ДПУ.
иА У М Е Н К О Володимир Павлович( 7. УІІ. 1852, м. Новгород-Сівер- * " ський— 8. VII. 1919, Київ)— громадський і педагогічний діяч, філолог, історик; член Центральної Ради.
Народився в сім’ ї директора гімназії. Закінчив історично-філологічний факультет Київського університету( 1873) і протягом 30 років викладав у різних середніх
133