Бекетова В.М., Журба О.І.
«Дніпропетровська козаччина»
(історія козацтва в працях дніпропетровських істориків останнього
десятиліття)
Спробуй, шановний читачу, уявити собі простір сучасного українського
козакознавства
без
імен
Г.К.Швидько,
С.М.Плохія,
Ю.А.Мицика,
І.С.Стороженка, В.А.Брехуненка, В.М.Заруби. Так, змушені з тобою
погодитися: в такому випадку обличчя вітчизняної історичної науки на межі
ХХ–ХХІ ст. мало б цілком іншу якість та характеристики, бо за цими
науковцями не лише їх численні твори, але й багато послідовників та учнів,
амбітні намагання затвердити власні погляди, велика письменницька
активність.
Згадані постаті, при всій особистій і творчій несхожості, об’єднані не
випадково. Будучи наприкінці 1980-х рр. дніпропетровцями, ці науковці
представляли яскравий, багатообіцяючий і, ризикнемо сказати, найпотужніший
на той час вітчизняний напрямок досліджень ранньомодерної історії України.
Переважна більшість з них – “брати і сестри” однієї наукової школи, які й до
сьогодні з гордістю ведуть свій науковий родовід з “шинелі”
М.П.Ковальського. Тому, будучи добре підготовленими у джерелознавчому
плані, вони виявилися водночас суспільно і науково суперзатребуваними в
період становлення незалежної України, коли козацька проблематика не лише
була легалізована суспільною ситуацією, але й сама стала активним “гравцем”
на політичному полі. Козакознавчі студії, будь-якого жанру і якості,
безвідносно волі їх творців, набували тоді не лише, а нерідко не стільки,
наукового характеру, скільки вигляду громадського і політичного маніфесту.
Такий суспільно-політичний і науковий попит на межі 80-х – 90-х рр. на
кваліфікованих та енергійних фахівців „вирвав” з “цеху” місцевих істориків
С.М.Плохія, Ю.А.Мицика та В.А.Брехуненка. Цей відрив стався не тільки
механічно. Згадані фахівці зараз ідентифікуються іншими та ідентифікують
самі себе поза “дніпропетровським цехом істориків” або як “сучасний
канадський”, або “київські історики”. В цьому контексті оригінальністю
визначається самовизначення В.А.Брехуненка, який, припускаю, що не лише
жартуючи,
відмовляючись
від
самоідентифікації
не
тільки
як
“дніпропетровець”, але навіть “киянин”, називав себе в приватній розмові
“козаком Інгулецької паланки”. Цікаво, а як це відображається на творчих
підходах авторів? Наприклад, в нещодавній статті С.М.Плохія з проблем
козакознавства праці вчорашніх земляків не згадані зовсім [1].
Це надає нам коректну можливість залишити твори трьох вищезгаданих
дослідників здебільшого поза межами нашого огляду, присвяченого в
основному козакознавчим студіям тих авторів, які самі продовжують
ідентифікувати свою творчість з регіональним (або провінційним [2])
історіописанням, вважаючи себе дніпропетровськими істориками. Ми також
цілком свідомо оминули публіцистичний та науково-популярний жанри. Це
сталося зовсім не через зверхнє ставлення до подібної літератури. Навпаки, її
8