мент. Вже у середині 1920-х рр. на нього був донос і встановлено таємний нагляд. Сам знаходячись під « прискіпливим оком системи », Д. Яворницький не боявся підтримувати, заступатися, надавати роботу в музеї, залучати в Дніпробудівську експедицію тих, хто зазнав утисків. У 1933 р. Д. Яворницький був обвинувачений в « буржуазному націоналізмі », а керований ним музей оголошений « кублом націоналістичної контрреволюційної пропаганди ». Після такого нищівного обвинувачення за наказом міністра освіти УРСР В. Затонського від 31 серпня 1933 р. Д. Яворницького було звільнено з посади директора музею. В листі до приятеля Олекси Коваленка Дмитро Іванович писав: « Так, друже мій Олекса Васильовичу, мене зовсім вичистили з музею … Настрій у мене надзвичайно тяжкий. Боюсь сам за себе » 39. Від такої несправедливості вчений захворів й цілих півроку лежав хворий, на волосину від смерті. І тільки дякуючи лікарям та дружині Дмитро Іванович встав з ліжка. Чотири місяці йому не виплачували академічної пенсії. Щоб не вмерти з голоду, приходилося нести на ринок різні речі та з того й жити. Допомагали академікові місцеві шанувальники його творчості, приносили продукти.
У 1937 р. в Україні було сфабриковане чергову справу так званого « Українського націоналістичного контрреволюційного підпілля » на чолі з головою РНК УРСР П. Любченком. Д. Яворницького також зарахували до верхівки цієї організації й визнали « натхненником » дніпропетровського « контрреволюційного підпілля ». Заарештовані по цій справі свідчили проти Д. Яворницького. Однак, самого вченого не заарештували. Дослідники висувають різні причини цього: похилий вік Д. Яворницького, його науковий авторитет, заступництво високих посадовців тощо. На думку Ю. А. Мицика, влада прагнула використати Д. Яворницького як своєрідну « приманку », на котру мали б « клювати » « вороги народу », передусім « українські буржуазні націоналісти ».
Під час обвинувачень й утисків Дмитро Іванович намагався домогтися справедливості. Він звертався до друзів, знайомих, впливових осіб( В. Затонського, Г. Петровського, В. Чубаря, В. Шапірова та ін.). Але час був страшний, люди були залякані, боялися підтримувати стосунки з тими, хто попав в опалу. Багато з тих, хто по-
45