82 ЛЮБОМИР ВИНАР
діячів ОУН Марка Антоновича, Аркадія Жуковського, Богдана Винара, Петра Стерча і інших. Ми проводили різні конференції і зустрічі в Мюнхені, Берхтесгадені і інших місцевостях з ідеологічною і історичною проблематикою. Тоді також існувало Тораргство ім. М. Міхновського, що постало головно за ініціятивою Василя Маркуся, активіста ОУНр під проводом Степана Бандери. Крім того, існували інші студентські і молодечі організації. Я зауважив, що багато студентів, які були під впливом націоналістичних організацій і, так би мовити, були « в проводі » студентського життя, доволі поверхово ставилися до діяльности Української Центральної Ради і її голови Михайла Грушевського, а також його суспільногромадської діяльности. Можливо, що це був доволі сильний вплив Дмитра Донцова, ідеолога націоналізму, який одначе до ОУН не належав, або деяких другорядних ідеологів, які проповідували боротьбу « всіх проти всіх » і не мали відповідного такту і толеранції до діячів інших поглядів, що не були меншими « патріотами » за крикливих партійних апаратчиків. Це доволі примітизувало інтелектуальний рівень академічного життя. Звичайно, були вийнятки, але вони не мали значнішого впливу на студентів в 1940-х і 1950-х роках. Такий стан мав на мене доволі негативний вплив.
Цікаво згадати, що в доповідях про визвольні змагання 1917— 1918 років, в яких наголошувано ролю IV Універсалу і державної самостійносте української нації, часто промовчувано головного будівничого тієї демократичної республіки— Михайла Грушевського. Говорили різні патріотичні фрази про IV Універсал Центральної Ради, але не згадували про його головного творця. Якщо писали про Грушевського, то висували необгрунтовані гіпотези, що він проти власної волі « проголосив самостійність », не знав, « як будувати державу », і її « завалив ». Поворот Грушевського в Україну в 1924 році засуджували як « національну зраду » і не завдали собі труду уважно дослідити постання, розвиток і упадок Української Народньої Республіки і головні політичні трактати Грушевського з того періоду. Одним словом, « брошуркова мудрість », значною мірою, притупила інтелект націоналістичних і інших діячів. Щоправда, серед членства ОУН під проводом А. Мельника були діячі, які розуміли вагу державотворчої діяльности Грушевського. До них належав член ПУНу Євген Онацький, колишній секретар Центральної Ради, інженер Дмитро Андрієвський, дипломат, людина високої культури і інші. Проте це були вийнятки. Тоді я наочно побачив, як витворені політично-ідеологічні міти стають реальністю серед українського студентства і взагалі громадянства. Значною мірою ці міти мають « реальне життя », народжуються, ростуть, розвиваються і впливають на громадську і політичну думку студентів та молодих адептів науки. Організації часто мали свої власні « партійні мітології » і не числилися з історичними джерелами і фактами. З перспективи часу можна ствердити, що жертвою цієї мітології в Україні і на еміграції був Михайло Грушевський— « руїнник української держави »( еміґрація-діяспора) і « махровий український націоналіст, фальсифікатор української історії »( комуністична Україна).
Отже, і на відтинку громадського життя треба було « справу » Грушев-