Розділ II
76 ЛЮБОМИР ВИНАР
Розділ II
НА СЛУЖ БІ ГРУШЕВСЬКОЗНАВСТВА( Спогади і коментарі)
У 1995 році я написав короткий нарис « Як я став грушевськознавцем », що був поміщений, замість передмови, в моїй праці « Михайло Грушевський— історик і будівничий нації »( Київ, 1995). Цей нарис, на жаль, появився з деякими друкарськими й іншими помилками, був дуже короткий з огляду на обмежене місце у київському виданні, яке у малій кількості передано до Америки, Канади і країн Західної Европи. Через брак місця я не мав змоги обговорити деяких центральних питань розвитку грушевськознавства і обширніше з’ ясувати ґенезу цієї нової ділянки дослідів.
Головним мотивом написання цього мемуарного нарису було перш за все почуття морального і академічного обов’ язку поділитися з представниками академічного світу і взагалі з моїми земляками думками і спостереженнями про ґенезу і обставини, серед яких народилася дисципліна грушевськознавства в далекій Америці, і як вона продовжує сьогодні розвиватися тепер спільними силами грушевськознавців в Україні і діяспорі. Тут ідеться про ділянку дослідів, присвячену найвидатнішому українському історикові і провідному історичному діячеві, який перший здійснив державне завершення суверенітету української нації в 1918 році та був унікальним явищем в історії України.
Я завжди пригадую також нарікання Олександра Петровича Оглоблина, мого професора і опісля найближчого співробітника в « Українському Історику », про занедбаність українськими істориками опрацювання їхніх спогадів і автобіографічних нарисів, що спричиняє поважну прогалину в першоджерельній історичній літературі, а це, у свою чергу, утруднює наукові досліди сучасних і майбутніх істориків і інших дослідників. Я вповні погоджуюся з думками Олександра Петровича,— і це й вияснює головні мотиви написання нарису « На службі грушевськознавства » у формі споминів і відповідних коментарів та спостережень.
Моє безпосереднє дослідження М. Грушевського і його доби охоплює понад сорок років— отже, треба зложити « звіт » з проробленої праці перед власним сумлінням і моїм народом. Це є обов’ язок історика і громадянина. Я вірю, що в майбутньому, якщо вистачить сил, напишу обширніші спогади про життєвий шлях і діяльність, про людей і події в Україні і на еміграції, про наші успіхи і неуспіхи, про все, що, на мою думку, важливо передати