74 ЛЮБОМИР ВИНАР
наукова праця, присвячена М. Грушевському, а на катедрі ім. М. Грушевського під керівництвом проф. О. Пріцака не захищено жодної докторської праці про Грушевського. Він мав повну можливість розгорнути грушевськознавчі дослідження, але цього не зробив без огляду на те, що патроном його історичної катедри був Грушевський. Отже, говорити, що О. Пріцак в той час репрезентував окрему « течію грушевськознавства »— це прикре непорозуміння, і видно, що дослідник задовільно не вивчив цієї теми. Я тут не обговорюю праць О. Пріцака, які появилися в Києві після 1990-го року, бо цей період не належить до закордонного грушевськознавства. « Затяжна дискусія », про яку згадує автор, між представниками Українського Історичного Товариства( М. Антонович, О. Домбровський, О. Оглоблин, Н. Полонська-Василенко, М. Андрусяк, Л. Винар та ін.) відносилася в першу чергу до історіографічних гіпотез О. Пріцака про генезу і розвиток середньовічної держави в Києві і взагалі середньовічної української історії, а не до його наукових праць про Грушевського, бо вони не існували. Натомість О. Пріцак написав декілька публіцистичних статей, що появилися в ненаукових виданнях( ж. « Листи до приятелів », щоденник « Свобода »), але вони не були науковими дослідженнями115. Чому проф. О. Пріцак не створив історіографічного « напряму грушевськознавства » при катедрі ім. М. Грушевського в Гарвардському університеті, він одинокий може дати відповідь. Але історики повинні придержуватися фактів і не творити легенд.
Насправді в науковій українській діяспорі існував державницький напрям української історіографії( видатні його представники О. Оглоблин, Д. Дорошенко, Н. Полонська-Василенко, Б. Крупницький та ін.), які, значною мірою, проводжу вали традиції В. Латинського, С. Томашівського і інших істориків в 1920-х і 1930-х років. їхні думки відносно Грушевського не були одностайні, але до деякої степені віддзеркалювали їхні ідеологічні заложення. Найбільш об’ єктивним, на нашу думку, був провідний представник державницької історіографічної школи— проф. О. Оглоблин; проф. Н. Полонська-Василенко в аналізі діяльносте Грушевського була більш емоційною, а часами суб’ єктивною. Вони обоє мої професори, а пізніше найближчі співробітники ж. « Український Історик » і провідні члени УІТ. В широкому значенні ми належали до того самого історіографічного наукового середовища, хоч мали деколи різні методологічні підходи до істо-
1^Співробітники « Українського Історика » публікували рецензії на різні, зокрема англомовні, видання О. Пріцака. Відносно його публіцистичної статті про Грушевського забрав слово Марко Антонович, див. його статтю « До дискусії навколо Грушевського ». Український Історик, 1991— 1992, ч. 110— 115, с. 370— 379.
Також треба згадати статті Олександра Домбровського « До питання української історичної школи в діяспорі ». Український Історик, 1974, ч. 4, с. 74— 84; « Замітки до праці О. Пріцака про « Походження Руси ». Український Історик, 1977, ч. З— 4, с. 92— 100 та ін. У першій статті історик обговорював газетну статтю О. Пріцака « Гарвардський центр українських студій і школа Грушевського », що появилася в українському щоденнику « Свобода » з 13 жовтня 1972 р., і мою інформативну статтю « Історична школа М. Грушевського і НТШ », « Свобода » з 11 січня 1974. Кожний знає, що « Свобода » не є науковим часописом.