III. ОСНОВНИК ГРУШЕВСЬКОЗНАВСТВА 123
покривається лише протиставленнями « елітаризм— егалітаризм » та « державність— антидержавність ».
Саме для того шоб знайти відповідне місце школі М. Грушевського у модерній українськії * Історіографії, Л. Винар багато часу присвятив з’ ясуванню самого поняття « історична школа » і як його застосовувати до істориків, пов’ язаних своєю науковою творчістю із М. Грушевським. Ця, на перший погляд, не принципова проблема набуває ключового звучання, коли йдеться про дві, як у нас було прийнято вважати, антагоністичні школи « державників » і « народників ». Якщо ця антагоністичність не фікція, то чи можемо ми вважати школою М. Грушевського його учнів— засновників нового державницького напряму. Так, можемо і повинні, стверджує Л. Винар, бо складовими частинами школи має бути передусім верстат праці( вища школа, спільна організаційна структура і її друковані органи), спільність основних історіографічних або історіософічних і методологічних підходів. З першим пунктом— запереченням щодо належносте до школи М. Грушевського не лише С. Томашівського, але й В. Липинського, активного представника Археографічної комісії, співробітника « Записок НТШ » і « ЛНВ », немає сумніву. З другим же пунктом складніше. Співпадіння можливо спостерігати до початку Першої світової війни майже по всій площині наукової праці цих учнів-студентів львівського професора. Після 1918— 1921 рр. шляхи вчителя й учнів розійшлися. З І. Кревецьким і С. Томатівським стосунки майже припинилися. З усіма ж іншими співробітництво тривало до 1930-х рр. Причому немає підтверджень негативного ставлення М. Грушевського, скажімо, до такої державницької праці як « Студії над державою Богдана Хмельницького » І. Крип’ якевича. Схему М. Грушевського визнано в Західній Україні( до 1939 р.) як наукову схему української національної історіографії.
Отже, цілком слушними виглядають думки Л. Винара не лише про спорідненість, а й генетичну пов’ язаність школи істориків М. Грушевського з державницькою школою. Проф. Винар неодноразово підкреслював еволюційний характер зародження й розвитку шкіл української наукової історіографії. Треба дуже обережно й зважено ставитися до тези про революційний розрив державницької школи зі своєю попередницею. Радше ми можемо цілком позитивно говорити про політичний розрив між учнями й учителями, коли М. Грушевський пішов за есерами і став, як писав Л. Винар, « республіканцем », а його колеги у більшості пішли за консерваторами і стали гетьманцями.
Приступаючи у середині 60-х рр. до праці над великою за обсягом темою— дослідити увесь період життя та діяльносте М. Грушевського, історик Винар поставив перед собою завдання крок за кроком, період за періодом у низці історичних досліджень простежити весь творчий, а головне, громадсько-політичний шлях великого історика. Цю справу він практично здійснив. Усі його книжки, зібрані докупи, складають одну велику монографію про великого українця. Свої дослідження він хронологічно розпочав з раннього етапу наукової й культурно-громадської діяльності М. Грушевського. Зокрема періодові кінця 80-х— середини 90-х рр. життя