122 ЛЮБОМИР ВИНАР
виховався в традиціях радикального українського народництва, чільні представники якого вважали, що коли трудовому народові у державі погано, тоді народ має право обрахуватися з державою,— дала привід Д. Дорошенку й В. Липинському твердити про заперечення М. Грушевським національнодержавних змагань українців.
Цікаво, що т. зв. історики-державники практично не намагалися примарну « антидержавність » М. Грушевського довести через історичні праці вченого, і передусім студіюючи його « Історію України-Руси ». Л. Винар, навпаки, доводив хибність цього постуляту державницької історіографії. У своїй книжці « Найвидатніший історик України Михайло Грушевський( 1866— 1934)» він відвів окремий розділ порівнянню концепцій « народника » М. Грушевського й « державника » В. Липинського на ключову подію нашої історії козацької доби— Хмельниччину. Виявляється, в оцінках діяльности Б. Хмельницького М. Грушевський більше проявив себе як історик-державник, ніж В. Липинський, бо на відміну від останнього вважав уже Зборівську угоду як програму унезалежнення України від Польщі.
Важливим, на наш погляд, є висновок Л. Винара, що саме народницька історіографія була тим головним джерелом, на основі якого формувалася українська державницька історіографія. Про це він писав у своїй студії, присвяченій одному з засновників нової школи Д. Дорошенку3. На підтвердження цієї ключової тези Л. Винар приводив список львівської й київської шкіл М. Грушевського. Перша з них майже у повному складі увійшла до знову посталої державницької школи. Отже, йшлося про те, що народницький світогляд, пропагований М. Грушевським з катедри Львівського університету й на засіданнях Історично-філософської секції НТШ, зовсім не завадив його най видатнішим учням С. Томашівському, І. Крип’ якевичу, І. Кревецькому, М. Кордубі та ін. позитивно ставитися до державного аспекту у своїй науковій творчості. Та й власне істориків київської школи 20-х рр. важко, при всьому бажанні, оцінювати як народників.
Л. Винар пропонував історіографію М. Грушевського розглядати як проміжний етап між суто народницькою історіографією В. Антоновича і його школи і державницькою історіографією В. Липинського і його послідовників, окресливши цю школу таким терміном як неонародництво4. Взагалі ж історик завжди з великою обережністю ставиться до усталених в історичній науці понять народницька й державницька історіографія, вважаючи, що вони не віддзеркалюють того семантичного значення, яке в них вкладали історіографи-теоретики початку 20-х рр. Тому часто-густо ці терміни у писаннях Л. Винара супроводжуються знаками наведення або словами « так звана » школа. Дійсно, користуючись у наші дні цими термінами-поняттями, ми повинні вкладати в них ширше розуміння, яке не
3 Винар Л. Дмитро Дорошенко. 1882— 1951. Мюнхен— Нью-Йорк— Торонто, 1983, с. 28.
4 Винар Л. Михайло Грушевський: історик і будівничий нації. К., 1995, с. 68.