120 ЛЮБОМИР ВИНАР
ричного процесу, як співвідношення між т. зв. народництвом і державництвом. До 60-х рр. XX ст. цю дилему в історичній і філософській літературі вирішували крізь призму бачення державницької школи в українській історіографії: історики, філософи й політологи дивилися на неї очима Дмитра Дорошенка й Вячеслава Липинського. Образно кажучи, « Огляд української історіографії » став для дослідників модерної історії України « священним письмом », істиною в останній інстанції.
Зміни у розумінні нашої недавньої історії відбувалися поволі, зрушення намітилися у 40— 50-х рр., коли у працях Б. Крупницького і О. Оглоблина більш неупереджено й об’ єктивно була оцінена спадщина українських істориків до 1917 р. Але саме з постанням УІТ на сторінках його друкованого органу « Український Історик » і завдяки послідовним і наполегливим зусиллям Любомира Винара у 60— 80-х рр. нова діяспорна історіографія нарешті об’ єктивно оцінила історіографію М. Грушевського і його школи, розставивши всі крапки над « і ».
Зрозумілий біль українських інтелектуалістів 20-х рр. за втраченою державністю знаходив свій вияв у літературі політологічного характеру у пошуках винуватців поразки визвольних змагань. Очевидно, що прицілом таких звинувачень ставали постаті політичних лідерів 1917— 1918 рр., і серед них передусім постать М. Грушевського. Саме на критиці М. Грушевського і його візії українського історичного процесу ґрунтували свої праці представники державницької школи. Вважалося, буцімто саме бездержавницькі егалітарні думки великого вченого причинилися до неправильного розуміння політичної ситуації провідниками українського руху у ключовий період національної революції. Історики підсвідомо вдавалися до схематизування, спрощення дійсних поглядів М. Грушевського і його школи, що доводило до викривлення не лише інтелектуальної історії національно- політичної думки, але й примітивізувало, спотворювало всю народницьку історіографію кінця XIX— початку XX ст.
Спрощено спосіб доведення « шкідливосте » ідей М. Грушевського вибудовувався таким чином:
1) М. Грушевський як вихованець народника В. Антоновича і сам клясичний народник не розумів ваги власної держави і завжди народний інтерес протиставляв інтересові Української держави;
2) М. Грушевський вивчав лише життя народної маси і не приділяв пильної уваги життю національної еліти, з чого робився висновок про відвертий антиелітаризм історика.
З цими двома фундаментальними твердженнями пов’ язані інші супутні висновки. Зокрема, низка істориків( Д. Донцов, Р. Млиновецький, О. Пріцак та ін.) вважали, що українське народництво— патологічне й хворобливе явище національної суспільної думки, не притаманне іншим народам, і що саме ця хворобливість і не дозволила українцям дорости до розуміння політичної самостійносте. Стало аксіоматичним вважати народництво аполітичною, суто культурницькою течією в українському громадсько-політичному житті. Від 1920— 1921 рр. апріорно виголошувались антаґоністичність,