III. ОСНОВНИК ГРУШЕВСЬКОЗНАВСТВА 113
ях1. Відомий медієвіст Євгенія Гутнова в синтетичній праці з історіографії середніх віків( середина XIX ст.— 1917 р.)( 1-ше вид. 1974, 2-ге— 1985) застосовує термін « школа » для вужчої групи істориків, що складають розгалуження широкої « течії » і навіть « напрямку ». Критерієм для виділення « школи », на її думку, частіше всього слугували якраз методичні прийоми, що об’ єднували таку групу істориків, іноді же те, що вони були учнями й послідовниками одного видатного вченого або що гуртувались довкола певного університету2.
Вже відзначено в літературі( С. І. Михальченко, 1996), що далеко не всі визначні вчені— університетські викладачі мали свої школи— « не було шкіл ні у С. Соловйова, ні у К. Бестужева-Рюміна, ні у того ж В. Іконнікова » 3, професора Київського університету св. Володимира.
Доводиться констатувати, що в материковій українській історіографії ЗО— 50-х рр. XX ст., що була під ідеологічним і організаційним тотальним контролем компартійного советського режиму, не могло бути й мови про об’ єктивну аналізу і розробку проблеми українських наукових історичних шкіл 2-ї половини XIX— першої половини XX ст., а що стосується найвидатнішого українського історика Михайла Гру шевського і його послідовників, то, крім лайливого визначення школи і то ще в лапках і з негативним образливим епітетом « так звана », протягом понад півстоліття вона залишалась поза справжнім науковим дослідженням. Це відкинуло розвиток наукової української історіографії в Україні на більш як на п’ ять десятиліть і причинило величезну шкоду і втрату українській історичній науці.
Слід підкреслити, що глибоке дослідження наукової спадщини Михайла Грушевського пов’ язане з невтомною і цілеспрямованою науковою працею
1 Варто назвати, зокрема, публікації у спеціяльному збірнику про наукові школи— « Школы в науке »( М., 1977) О. Бойка стосовно феномену наступності у розвитку наукової школи, В. Гасилова— наукової школи як феномену й дослідницької програми наукознавства, К. Ланге— про клясичні та сучасні наукові школи й науково-дослідницькі об ' єднання, С. Хайтуна— про історичний розвиток поняття наукової школи, Г. Штайнера— про зв’ язок соціяльного й пізнавального факторів у творчій діяльності наукових шкіл. Привертають увагу численні роботи спеціяліста в галузі проблем психології наукової творчости М. Ярошевського, серед них— про трьохаспектність науки й проблеми наукової школи у збірнику « Социально-психологические проблемы науки. Ученый и научный коллектив »( М., 1973).
2 Гутнова Е. В. Историография истории средних веков( середина XIX— 1917 г.). М., 1974, с. 10; 2-е изд.- М., 1985, с. 9-10.
3 Михальченко С. И. Киевская школа в российской историографии( школа западнорусского права). М.; Брянск, 1996, с. 5. Фактично назва цієї монографії неадекватна змістові, бо йдеться про київську школу істориків права, причому, крім М. Владимирського-Буданова, що походив з Росії, інші— М. Іванішев, Ф. Леонтович, П. Максименко, О. Малишевський— народились головно в Україні і займались переважно історією права Великого князівства Литовського і України, але не « западнорусским правом », як це відповідало б духові і постулятам дореволюційної офіційної російської історіографії.