100 ЛЮБОМИР ВИНАР
до співпраці істориків і інших спеціалістів українознавчих дисциплін, маючи на увазі відродження національної історіографії в Україні і розбудову грушевськознавства. Ми не могли бути пасивними обсерваторами; треба було конкретної дії, наладнання науково-організаційної мережі і раціонального плянування. Можна без перебільшення ствердити, що « Український Історик » в 1990-х роках фактично став головним органом грушевськознавства, не занедбуючи одночасно інших ділянок історії України.
До 1991 р. включно в журналі я запровадив відділ « Грушевськіяна »( до ч. 1— 2( 108— 109), а в наступних роках змінив назву на « Грушевськознавство », що повністю відповідало сучасному станові і розвитку цієї дисципліни. У 1993 році в Україні і на Заході відзначили різними науковими конференціями 30-літнє існування УІ. Як основник і довголітній редактор журналу я вважав, що Олександер Петрович Оглоблин мав повну рацію, коли часто твердив у наших розмовах, що УІ і УІТ врятували « повагу і честь української історичної науки ». Читачі журналу і співробітники не знали, скільки енергії забирало видання кожного тому УІ, що вдержався завдяки одержимости відносно невеликого гурта істориків-ідеалістів, наших авторів, незначної допомоги установ і меценатів, деяких невтомних представників УІ і вкінці передплатників, членів УІТ, які розуміли вагу незалежного органу української національної історіографії. Разом з ростом УІ розвивалася наука грушевськознавства. І ми з чистим сумлінням в 1990-х роках могли сказати нашим колегам в Україні: « Ми зробили, що могли, в надзвичайно несприятливих обставинах. Тепер спільною дружньою співпрацею відроджуймо українську наукову історіографію, розбудовуймо українську національну культуру ». Це не « ювілейні фрази »— ці думки правдиво показують настанови мої і численних моїх співробітників у 1993 році, коли відзначувано 30-ліття « Українського Історика ». Ми ніколи не звертали уваги на « почесті », « медалі » та інші відзначення, що часто характеризували різних « орденоносців ». Наша девіза і напрямні були чесні і виразні: праця, праця і ще раз праця для розбудови української наукової історіографії, а заразом з тим грушевськознавства. Цієї девізи держимося по сьогоднішній день.
У жовтні 1993 році я приїхав до Києва і взяв участь у Міжнародній науковій конференції « Українознавство в розбудові держави », що була влаштована Київським університетом і Академією Наук та іншими установами, а також у першій науковій конференції Київського осередку УІТ « Мітологія в українській історіографії XIX і XX ст.». У першій конференції член УІТ проф. Володимир Сергійчук зорганізував окрему сесію « Український Історик » і проблеми будівництва української держави », на якій виголошено 24 доповіді, присвячені « Українському Історикові ». Це перший раз в Україні під час одної конференції присвячено скільки доповідей УІ із загальним заключенням, що « Український Історик » продовжує традиції « Записок НТШ » і ж. « Україна », які редагував М. Грушевський. Важливо згадати, що історик Ігор Гирич виголосив доповідь