Частина перша. Нація та імперія
головно навколо нації та держави, а не соціяльних питань. У дусі панівного тоді народницького дискурсу Грушевський покликався на позицію речників українських трудящих мас, яким подякував за вміння урівноважувати соціяльні та національні завдання, « не даючи ні на хвилю унести себе якими небуть невідповідальними для даного моменту соціяльною нетерпимістю чи максималізмом, ані відтягнути себе в сторону шовінізму національного » 214.
Тривале й успішне головування Грушевського в Центральній Раді пояснюється його здатністю стояти, принаймні формально, над сутичками українських партій і домовлятися про компроміси. Інша причина його політичного успіху крилася в тому, що коли маси радикалізувалися, він здатен був рухатися разом із ними. З плином часу Грушевський усе лівішав і лівішав, попри застереження давніх друзів із Товариства українських поступовців. їх обурювала його близькість до молодих радикалів із Української партії соціялістів-революціонерів, готових іти набагато далі шляхом соціяльних реформ, аніж їхні консервативні попередники, особливо в питаннях переділу землі. Грушевський, своєю чергою, більше не довіряв колишнім поступовцям, які, мовляв, списали його з рахунків під час заслання 1914-1917 років, не хотіли компрометувати себе контактами з ним під час війни і покликали назад у Київ очолити Центральну Раду лише щоби він допоміг їм упоратися з бунтівною молоддю215. Коли давній шанувальник Грушевського Євген Чикаленко, який колись власним коштом перевіз до Києва « Літературно-науковий вістник » і з прибутків родини фінансував до революції численні українські ініціятиви, сказав йому, що есерівський підхід до аґрарної реформи « зробить ворогами Української держави всіх маючих землі більше трудової норми і що не можна будувати держави на одній пролетарській клясі », Грушевський відповів, що піде за більшістю в Раді216.
Якщо замолоду він відкидав соціялістичну програму перерозподілу землі, бо та, мовляв, суперечила Святому Письму, то тепер прийняв її як уособлення волі селянства та вимогу революції. З огляду на панівні тенденції, Грушевський мав усі підстави повернутися до своїх народницьких переконань 1890-х років і прибрати їх у нові та модні соціялістичні шати. Таким був дух часу, що навіть колишні поступовці перейменувалися 1917 року на Українську партію соціялістів-федералістів. Хоча Грушевський довго відмовлявся долучитися до соціялістів-революціонерів- найбільшої та найвпливовішої партії в Центральній Раді, він тісно співпрацював із її керівниками, надто з тими, хто відповідав за роботу
90