Великий переділ: Незвичайна історія Михайла Грушевського Velykyi_peredil_Nezvychaina_istoriia_Mykhaila_Hrus | Page 415

Висновки
термін увійшов у політичний дискурс у 1930-х роках3. Культурною осно­
вою совєтського народу була, звісно, російська. Як завважив у корот­
ких спогадах про долю української історіографії в СССР Олександер
Огло блин, колишній опонент, а пізніше один із творців культу Грушев-
ського в українській діаспорі, концепція совєтської квазінації мало чим
відрізнялася від ідеї «російської нації», яку перед революцією висували
кадети4.
Чи виникнення українського національного наративу наприкінці
XIX - у першій третині XX століття мало якісь наслідки для форму­
вання пізнішої офіційної совєтської парадигми? Я гадаю, радше так.
Це мало значення передусім тому, що виникнення українського нара­
тиву - частина ширшої революції в концептуалізації національних від­
носин у колишній імперії, що сталася у 1917-1934 роках. На кінець
цього періоду імперський російський наратив і концепцію трискладової
російської нації було майже поховано. Новий совєтський наратив не
цікавила концепція всеросійського народу, а поняття «дружби наро­
дів», яке після Другої світової війни пропагував режим і обґрунтовувала
офіційна історіографія, - лише бліда тінь імперської концепції. Росій­
ський націоналізм, що повернувся на політичну сцену у 1930-х роках,
був націоналізмом не старої всеросійської трискладової нації, а велико­
російським націоналізмом. Російський наратив уже не мав українського
компонента, крім історії Київської Русі - останнього релікта «общерус-
ской н а р о д н о с т и а паралельному українському наративу дозволили
існувати в рамках обов’язкової «Історії (народів) СССР»5.
Ясна річ, офіційна совєтська історіографія ніколи не припиняла на-
падатися на український історичний наратив. Але ідею Грушевського
про історію України як окрему наукову дисципліну в СССР не запере­
чували. Незалежно від того як часто її переписували згідно з останніми
постановами партії, історія України лишалася темою численних істо­
ричних досліджень в УССР. Саме факт існування національного нарати­
ву історії України, дослідників та інституцій за кордоном, які просували
національну парадигму українського минулого, змусив совєтське ке­
рівництво створити наприкінці 1950-х років окремий український істо­
ричний журнал та підтримувати Інститут історії Академії наук УССР,
що майже винятково вивчав історію України. Совєтському режимові
виявилося набагато легше позбавитися самого Михайла Грушевського,
ніж його спадщини, і переконати власних інтелектуалів, що історіогра­
фічної революції, пов’язаної з його ім’ям, ніколи не було.