Висновки
Понад сто років, від другої половини XVII-ro до кінця XVIII століття, історична ідентичність освічених класів Російської імперії формувалася під впливом історичного наративу, створеного ченцями Києво-Печерського монастиря і вперше опублікованого 1674 року під назвою « Синопсис ». До 1830-х років « Синопсис » витримав понад десять видань, у Російській імперії це був найпопулярніший історичний твір аж до XIX століття. Образ минулого в уявленні його автора( ів)- це спільна історія двох частин Русі, московської і польсько-литовської, історія одного російського( славенороського) народу. Історичний наратив « Синопсису » наголошував роль Києва у всеросійській історії, бо його автори хотіли переконати царський уряд не віддавати місто королю, попри умови московсько-польського Андрусівського миру( 1667), за яким давня столиця переходила до поляків. Автор( и) « Синопсису » не мислили історію « російської » держави і « російського » народу без Києва, як і покоління його читачів та модерна російська історіографія, що розвивала цю традицію1.
Через якихось двісті з лишком років після появи « Синопсиса » Михайло Грушевський, ще один виходець із київського інтелектуального кола, надрукував у Петербурзі статтю про традиційну схему « русскої » історії( 1904) й « Нарис історії українського народу »( 1904), де рішуче відкинув поняття єдиного російського народу і єдиної російської історії та заявив Київ за українським національним наративом. Націоналізуючи українське минуле, він почав процес деконструкції російської історії в тому вигляді, як її представляли покоління науковців і знала освічена публіка в Російській імперії та за кордоном. Він підважив засадничий міт Російської імперії й імперської російської нації, які шукали в Києві
407