Протягом 1920-х років марксистський історичний наратив розвивався побіч українського національного наративу, який представляв Михайло Грушевський. Наративи ці не раз конфліктували, але водночас плідно співпрацювали. Становлення в СССР марксистських історичних досліджень породило цілком нові умови для розпочатого ще перед революцією змагання між російським імперським, російським національним і українським національним наративами. Нова марксистська історіографія протистояла панівному імперському наративу, тому спершу вона приєдналася до неросійських наративів в опозиції до старої імперської школи. Але від самого початку між марксистським і українським національним наративами існувало сильне напруження.
За нових обставин парадигма української історії Грушевського стала центром історіографічних дебатів. Вивчивши реакцію на неї, маємо унікальну нагоду з’ ясувати стосунки між марксистським і національним наративами в перші десятиліття СССР: якою мірою марксистська і національна історіографії співпрацювали в демонтажі імперського російського наративу і конструюванні української національної історії та наскільки глибокими були розбіжності між ними в питанні про те, яка суспільна група є панівною в історії- клас чи нація. Більшовицький режим активно втручався в процес історієписання, тож аналіз його ролі в боротьбі різних історіографічних концепцій оприявнює стосунки влади і науки в совєтському суспільстві й кидає світло на дотичне питання: чи результат боротьби між конкурентними історичними наративами визначила позиція партії, чи ця позиція сама змінювалася внаслідок наукових дискусій.
345