Вступ
означенням Манслова18. Взаємозв’ язок між домінантним і домінованим / альтернативним дискурсами в Російській імперії і пізніше в Совєтському Союзі розглянуто тут як перемовини, в перебігу яких відбувається творення, підтримування та деконструкція різних історичних наративів19.
Аналізуючи занепад російського імперського наративу і постання наративу українського, я розрізняю російсько-українські стосунки у царині культури й ідентичности та стосунки Росії у цій галузі з неслов’ янськими націями імперії. Саме перший комплекс стосунків я розглядаю в цій книжці. Кризу російського імперського наративу я пов’ язую передусім із крахом імперського проекту створити одну модерну націю на основі трьох східнослов’ янських народів тієї імперії. Стосунки Росії з неслов’ янськими націями колишньої Імперії я розглядаю лише під кутом зору совєтського історичного наративу, що намагався встановити спільну історичну ідентичність і для слов’ янських, і для неслов’ янських народів колишньої держави Романових- проект, майже повністю зігнорований російською імперською історіографією. Отже, коли я пишу про російську імперську історіографію і російський імперський наратив, я маю на увазі панівний історичний наратив Російської імперії, а не наратив, зосереджений довкола стосунків Росії з підлеглими народами імперії. Такого наративу просто не існувало, адже тогочасна російська історіографія ігнорувала історичний досвід неросіян, трактуючи цілу імперію як російську національну державу. Як справедливо завважив Андреас Капелєр, « видатні російські історики XIX століття Ніколай Карамзін, Сєрґей Соловйов, Васілій Ключевський і Сєрґей Платонов, як і більшість істориків інших країн, писали національну історію » 20.
Мою інтерпретацію російсько-українських історіографічних стосунків XIX і XX століть у сенсі взаємозв’ язку між різними історичними наративами зіперто на останні дослідження Стивена Величенка, Зенона Когута, Дейвіда Бранденберґера та Сергія Єкельчика21. Мій підхід прикметний тим, що на вершину великих історичних наративів я починаю сходити, відштовхуючись від одного автора, детально аналізуючи, як ці наративи взаємодіяли у працях Михайла Грушевського, безперечно, найважливішого гравця в цілому процесі. Мені дуже допоміг у моїх студіях той бум досліджень про Грушевського та його спадщину, що зчинився в останні роки. Почався він ще у 1960-х роках у Північній Америці, коли було засновано журнал « Український історик », офіційне видання Української історичної асоціяції й один із головних засобів популяризації Грушевського та його ідей. Редактор цього журналу Любо-
20