Розділ 3. У пошуках національної парадигми
Тараса Шевченка. Через Шевченкову поезію головні елементи козацької « мітології » « розійшлися » Україною і дали « пробуджуваній » нації почуття спільного славного минулого. Так козацька історія почала відігравати важливу роль в окресленні модерної української національної ідентичности136.
Роль козаків у ранньомодерній українській історії справді особлива. Хоча козацтво як спосіб життя не обмежувалося українськими землями- це історичне явище, спільне для українців і росіян, роль козаків в історії цих двох народів дуже різна. В Росії козаки залишалися маргінальним чинником в національній історії, оборонцями прикордоння, які часом виступали проти російської держави, але врештірешт вона їх перемогла. В Україні саме козаки взяли на себе нелегку справу захищати релігійні й культурні традиції від наступу іноземних держав, а згодом створили власну державність. Українським козакам вдалося поширити свою владу і політичну культуру на великі терени Наддніпрянської України, так вони стали одним із найважливіших чинників у формуванні модерної української нації137.
Михайло Грушевський повністю усвідомлював значення козацької доби в українській історії і великою мірою поділяв загальне захоплення українських патріотів козаками. В автобіографії він писав, що дискусія про походження українських козаків в українській і російській пресі 1880-х років- одна з тих інтелектуально дражливих тем, які підштовхнули його, тоді ще учня Тифліської гімназії, вибрати майбутньою спеціяльністю українську історію138. Водночас на початку своєї академічної кар’ єри він украй скептично ставився до ролі козацтва в українській історії й уважав козаків за антагоністів народних мас. Первінний скепсис Грушевського поділяли чимало українських народників другої половини XIX століття. На відміну від романтиків першої половини століття, нове покоління українських діячів мало великі сумніви щодо багатьох традиційних складників козацького історичного міту139.
Ранні погляди Грушевського на історичну роль козаків близькі до позиції Ореста Левицького, старшого колеги Грушевського і теж учня Володимира Антоновича. У своїй докторській дисертації( 1875) Левицький висловив народницьке кредо тогочасних київських істориків: « Коли тільки козакам удавалося, спираючись на народню масу, зломити за її поміччю якісь некорисні для них обставини [, вони ] зараз виявляли тенденцію замкнутися в окремім стані, захопити до своїх рук певні права- не допускаючи до участі в них народу і взагалі полишаючи
201