Юрко Тютюнник у ро / іі Юрка Тютюнника
У березні 1929 року заарештованого переводять до Москви. Це дає підстави припустити, що чекісти намагалися використати Тютюнника у своїх нових кривавих іграх. Адже саме тоді готувалася масштабна операція проти діячів української культури та науки, яка стала відомою навесні наступного, 1930-Г0, року під час так званого процесу « Спілки визволення України ». За цієї справою згодом пішли інші— « Українського національного комітету », « Української військової організації », суть яких зводилася до того, що чекістами « викривалася » якась антирадянська підпільна організація, за « участь » в якій потім заарештовували незручних для радянської влади осіб. Таким чином згорталася « українізація » і починалося знищення всього національного в Україні.
Можливо, колишньому отаману, котрий свого часу справді намагався розбудувати антирадянське підпілля, пропонувалася роль одного з викривачів цих « організацій ». Його свідчення могли би стати ключовими доказами. Проте цього разу чекісти прорахувалися, і зламаний ними одного разу повстанець відмовився грати придуману для нього роль. Напевно, ролі в « ПКП » було для нього досить. В Тютюннику знову прокинувся гордий отаман, готовий до кінця боротися за свою мету. 28 лютого 1929 року, перебуваючи у в ' язниці, він написав короткого, але промовистого вірша:
« Хіба ж можна засипати море? Хоч би й гору кісток навернуть? Не злякають ніякі нас гони,— До мети пробиваємо путь!»
Отже, про співпрацю тепер не могло бути й мови. Зважаючи на це, колегія ОГПУ 3 грудня 1929 року винесла вирок про розстріл Юрія Тютюнника, третій за його життя. Протокол рішення містив цікаву приписку: « Вирок не виконувати до особливого розпорядження ». Влада давала час отямитися.
Розпорядження Юрко чекав у камері смертників десять місяців. Про що він думав тоді? Як очікував смерті? Можливо,
Історія з грифом
« СЕКРЕТНО »
39